Епіграфом до цього альманаху є вірш із Святого Письма: «І побачив я мертвих, малих і великих, що стояли перед Богом, і книги розкриті були, й інша книга розкрита, яка є книга життя; і судимі були мертві за написаним у книгах, згідно з ділами своїми (Одкр 20,12). Цей вірш описує Велий Білий Престіл – сцену фінального суду над людством, де перед Богом постануть усі люди, незалежно від їхнього статусу, багатства чи віку під час земного життя. В книгах записуються всі вчинки, всі слова та діла людини. Вони є доказом Божої справедливості: ніщо не забуте, і суд буде об’єктивним. А в Книгу життя потрапляють ті люди, які належать Богу через віру, і саме наявність імені в цій книзі звільняє людину від засудження, оскільки провини цих людей покриті жертвою Ісуса Христа. Хоча ми навчені, що спасіння дається нам по благодаті, то цей вірш наголошує, що життя людини є свідченням її віри. Вчинки демонструють, чи дійсно людина була змінена Богом, або ж вона ігнорувала Його закони. Це заклик до відповідальності за кожну мить життя, адже «книги» пишуться прямо зараз нашими діями.
Стефан Бохонюк зазначає, що всі лідери, можновладці, законотворці , журналісти та релігійні провідники несуть велику відповідальність перед Богом, бо вони є ті, хто впливає на розум і життя людей і підлягають більш суворій перевірці. І тому, в «Цей День» (або Судний день) буде з’ясована справжня цінність їхньої праці. Якщо їхні ідеї чи закони були «соломою», тобто поверхневими, фальшивими, то вони згорять. Якщо «золотом» (істинними) – то вони встоять, І навіть якщо вся діяльність людини виявиться помилковою («діло згорить»), сама вона може отримати шанс на спасіння, хоч і через важке очищення («ніби з вогню»). Сьогодні класичним прикладом особистості, чия діяльність підпадає під «випробування вогнем» є російська журналістка Маргарита Симоньян. Як керівниця RT та медіа групи «Россия сегодня», вона належить до тієї категорії людей, що «випускають книги, журнали та газети», формуючи світогляд мільйонів. Станом на квітень 2026 року її життя та кар’єра проходять через низку критичних випробувань, які можна трактувати, як символічний «вогонь». Це стосується її особистих трагедій та здоров’я. У вересні 2025 року Симоньян публічно повідомила, що їй діагностували онкологічне захворювання. Вона пройшла операцію та хіміотерапію. Окрім цього, у вересні 2025 року помер її чоловік, який тривалий час перебував у комі, і який (як і сама Симоньян) ненавидів Україну. Маргарита Симоньян наразі перебуває під жорсткими санкціями ЄС, США, Великої Британії та інших країн як «центральна фігура урядової пропаганди». Її звинувачують за втручання у вибори та підтримку агресії, що призвело до блокування її активів та заборони в’їзду до багатьох країн, включно з Вірменією. Після блокування Telegram у Росії у квітні 2026 року, охоплення її каналу впало більш ніж удвічі, що ставить під удар справу всього її життя – поширення інформаційних негативів. Цікаво, що сама Симоньян у своїх книгах (наприклад «В начале было Слово – в конце будет Цифра») часто апелює до релігійних тем, стверджуючи, що «брехня – антагоніст віри». Це створює гострий контраст між її публічною діяльністю, яку критики називають системною дезінформацією, та її власними міркуваннями про віру і істину. Так, «Цей День» випробовує справу кожного. Для Симоньян це випробовування вже перейшло з площини професійної дискусії у площину фізичного виживання та історичної відповідальності. Чи «встоїть» її діло, чи «згорить» - це питання, відповідь на яке вже формується сучасними подіями.
Далі Стефан Бохонюк звертається до людей з проханням: - зупиніться на шляхах ваших, поміркуйте про діла ваші, то ви самі зрозумієте і побачите, що ваші дороги і справи не життєві і неправильні, виправте їх, поки ще є хоч трохи часу, бо його не буде. Гнів Божий запалає скоро (Див. Пс2,12). Так, кожна людина має час від часу зупинятися, щоб оцінити свій шлях і справжні мотиви своїх вчинків. Часто ми біжимо просто за інерцією, не помічаючи, як дрібні компроміси з совістю стають звичним способом життя. Початок змін завжди лежить через щире визнання: «Я йду не туди». Ми повинні цінувати час. Вираз «поки ще є хоч трохи часу» нагадує нам, що життя – це не безкінечний ресурс. Можливість виправити помилку – це великий Божий дар, який не варто відкладати. І наша віра у справедливу відплату або «гнів Божий» дисциплінує наш дух. Це не лише про страх, а насамперед про розуміння того, що кожен вчинок має наслідки, і ми несемо відповідальність за те, яке світло чи темряву приносимо у цей світ.
В своїй статті Стефан Бохонюк також пише про православну церкву, про її діла, вчення та науку. Він показує нам, як православна церква, її владики і вчителі обманювали народ, несли нісенітницю, туман, облуду і всю різнорідну пітьму, нічим не обґрунтовану. Так, багато, якщо не більшість православних вірян не хрещені Святим Духом і не народжені згори. Тому й перебувають у пітьмі, бо не навчені, і у всьому мають довіру до попів та їх владик. Вірили в різні зовнішні «чудеса», цілували ікони, цілували руки священикам. Люди не мали дара Божого розрізнення духів, тому приймали бажане за дійсне і часто ставали жертвами маніпуляцій. Стефан Бохонюк нагадує, що віра має проявлятися насамперед у праведному житті тут і зараз, у чесності та любові до ближнього, а не лише в обрядовості, і що земля – це місце для відповідального господарювання людини, де вона має втілювати Божі Заповіді в щоденних вчинках. Також Стефан Бохонюк пише про облуду і всю різноманітну пітьму, нічим необґрунтовану, зокрема - оновлення ікон. Найгучнішим випадком, що ілюструє конфлікт навколо «чудес» у 1920-х роках, є так зване «Калинівське чудо» (1923 рік), яке спровокувало справжню «епідемію» оновлення ікон по всій Україні та призвело до масштабного судового процесу. Подія сталася 7 липня 1923 року біля містечка Калинівка на Вінниччині. За переказами, червоноармієць вистрілив у придорожній хрест, і із пробитого плеча розіп’ятого Христа почала стікати кров. Протягом літа 1923 року до хреста щодня приходили десятки тисяч людей. Це викликало ланцюгову реакцію: селяни почали масово заявляти, що в їхніх хатах «самі собою» світлішають ікони. Місцеве православне духовенство підтримало паломництво. Для православної церкви це був спосіб довести, що «Бог живий», попри антирелігійну пропаганду. Євангельські християни та баптисти того часу активно критикували ці події. Вони стверджували, що це обман, що – «оновлення» - це або хімічна реакція, або свідома фальсифікація священниками, для збору пожертв. Вони закликали людей шукати «живого Христа» у Слові Божому, а не в «мертвих дошках» та «кривавих хрестах». Показовий суд був і багато учасників подій отримали термін ув’язнення, а сам хрест був зрубаний і знищений. Цей історичний епізод показує нам, що критика «оновлення» як інструменту маніпуляції не є новою. Вона завжди виникала там, де зовнішня обрядовість починала домінувати над духовною суттю. Сто років тому євангельські служителі також намагалися зупинити те, що вважали «пітьмою», апелюючи до розуму та Святого Писання. Сучасне православне богослів’я та офіційна церковна позиція сьогодні стали набагато обережнішими, ніж сто років тому. Якщо раніше будь-яке «оновлення» сприймалося, як безумовне диво, то зараз підхід включає елементи скептицизму та перевірки. Одним словом, сучасні православні священники розуміють, що народ тепер освічений і так просто його не обманути. Той, хто читає і розуміє Святе Письмо має змогу сам побачити істину. Ісус Христос неодноразово засуджував тих, хто шукав зовнішніх підтверджень віри: «Рід лукавий і перелюбний шукає ознаки, та ознаки йому не дадуть, окрім ознаки пророка Йони» (Мф12,39). З цього вірша виходить, що фокусування на іконах, що «світяться» або «оновлюються» сприймається як ознака духовної незрілості. Головним «чудом» має бути воскресіння Христа та зміна людського серця, а не фізичні зміни в предметах.
Далі в своїй статті Стефан Бохонюк звертається з проханням і порадою до всіх так званих віруючих чи євангельських християн, та єпископів: « досліджуйте уважно себе, ваші повчання і діла, і передивіться уважно Книгу життя…». Брат Стефан застерігає нас про «сплячі церкви». Для християн фундаментальними завжди були і будуть такі питання, як щирість покликання, готовність до самопожертви та важливість особистої праці, замість просто керування ними. Правдива дорога – це не просто дотримування правил, а глибока внутрішня зміна та наслідування Христа . Досконале знання Книги життя – це шлях до внутрішніх перемін, а не зброя для суперечок, не для гордині. Коли читання перетворюється на збір аргументів для «битви з темрявою» замість роботи над власним серцем, воно справді віддаляє від духу Христового. Впокорення та оновлення – це тихий процес, який не потребує зовнішнього блиску чи визнання.
На завершення своєї статті Стефан Бохонюк звертається до всіх: «Розважте над собою, що зробили ви в ці короткі дні вашого життя, яка від ваших діл залишиться пам’ять, чи ви хочете зазнати такого, ніби вас і не бувало? О, я не раджу вам». Це звернення брата Стефана перегукується з вічними істинами про сенс людського існування та слід, який ми залишаємо по собі. Ці слова нагадують нам, що вічність будується не з грандіозних планів, а з конкретних вчинків, часто зроблених у вирішальний момент. Згадані Стефаном Бохонюком приклади – розбійник, Фінеєс, Раав – показують, що шлях до «вічної пам’яті» відкритий для кожної людини, незалежно від минулого, якщо в серці є щире каяття, ревність до правди або милосердя. Це нагадує нам про те, що час обмежений: «короткі дні» життя – це єдина можливість посіяти те, що проросте у вічності, і пам’ять залишається не від намірів, а від «діл». Заклик до Суду, Правди і Миру – це той фундамент, на якому тримається життя суспільства та душі. І заклик Стефана Бохонюка «пробудитися» сьогодні звучить особливо актуально. Коли навколо багато руйнування, саме творення миру та правди стає тим «малим добром», яке рятує людину від забуття. Для нас, також, це заклик до єдності, до спільної праці кожного на своєму місці, до миролюбства – відмови від внутрішньої і зовнішньої ворожнечі; справедливості – встановлення верховенства права (Правди і Суду, де кожен отримує по заслугах). І все це не руйнування, а творення через порядок і відповідальність. Жоден, навіть найдосконаліший закон на папері не замінить живого почуття Правди і Суду в серцях тих, хто цей закон здійснює. Ми знаємо, що розквіт будь-якого народу починається не з нових виборчих технологій, а з довіри до правосуддя. Коли суд стає рівним для всіх, зникає потреба в штучних обмеженнях, а суспільна енергія спрямовується на творення, а не на боротьбу з несправедливістю. Цей заклик Божий до Суду, Правди і Миру зобов»язує нас до відповідальності, і є актуальним в будь-яку епоху, особливо в часи перемін.
В цьому альманахові слова про «Закон із Сіону» та «Слово з Єрусалиму» (відсилка до пророка Ісаї) підкреслюють неминучість духовних змін, які ми бачимо навколо. Це є заклик до пильності та щирості, де головним мірилом стають не назви конфесій, а реальні справи та вірність «Слову». І сьогодні кожна людина має щоденний вибір – стати на бік правди чи злукавити, допомогти чи пройти повз. Цей вибір і формує ту саму «правильну» чи «неправильну» церкву всередині серця. Це невидиме сортування, яке відбувається прямо зараз через діла, про які пише Стефан Бохонюк. Не будемо забувати, що це може статися і раптово. Зовнішня «зачинка дверей» - це той момент, коли приховані наміри стануть явними для всіх. Це як «злодій, що приходить вночі», або жнива, коли пшениця і кукіль ростуть разом до певного часу, але їх розділять в одну мить. Отже, вчинки сьогодні – це підготовка, а раптова подія – це лише фіксація того вибору, який людина вже зробила.
Будемо бадьоритися, приймати Слово Боже і виконувати його. Нехай утвердиться Цар Правда, Мир, Суд і Любов на землі знову.
Амінь.
Сестра Олена