На початку альманаху Стефан Бохонюк виходить за межі суто релігійної проповіді і дає глибоку, реалістичну оцінку міжнародній політиці міжвоєнної Європи та гострій класовій нерівності, яка панувала в тогочасному суспільстві. Брат Стефан аналізує тогочасні події (кінець 1920-х – 1930-ті роки), коли в Європі без упину проходили міжнародні зустрічі, з’їзди та конференції, де лідери держав підписували пакти про ненапад і роззброєння. Слуга Божий Стефан помічає великий розрив між словами політиків та реальною атмосферою в Європі. Він використовує текст з Пророка Єремії (30,5): «Так сказав Господь: голос сум’яття і жаху чуємо ми, а не миру», щоб описати реальність: замість справжнього спокою всюди панують сум’яття і жах. Стефан Бохонюк доводить, що міжнародні договори неефективні, бо вони лишаються «лише на язиці і на папері». Поки серця правителів наповнені жадобою влади й егоїзмом, жодна конференція не здатна зупинити війну. Брат Стефан в своїй статті показує нам, що криза капіталістичного світу та наслідки Першої світової війни розділили людей на два непримиренні табори: - перший з них, клас багатих («хитрі поневолювачі») . Він описує їх, як людей, навчених до «все можливих хитрощів» (законів, фінансових схем, політичного тиску), які діють швидко та рішуче, «щоб накинути на бідних ярмо» (економічну залежність і злидні). І клас бідних («пригнічені», що прагнуть реваншу): спочатку бідні несуть цей тягар через свою простоту і неосвіченість. Проте слуга Божий Стефан застерігає багатіїв: у серці бідного класу зріє небезпечна думка – відплатити тією ж монетою і надягнути це ярмо на шию самого багатія. Використовуючи Псалом 7, 16-17, про яму, яку викопав нечестивець, Стефан Бохонюк робить висновок: соціальна революція чи бунт бідних – це не просто випадковість, а прямий наслідок жадібності багатіїв. Еліта, яка створює несправедливі закони та визискує бідних, сама будує пастку для себе. Коли пригнічені повстають і знищують своїх гнобителів – це і є «правдивий суд Божий», який здійснюється на землі через закономірні історичні події.
Далі ми бачимо, як брат Стефан пропонує свій унікальний вихід із глибокої політичної кризи в Європі. Замість кривавої класової війни між багатими та бідними він бачить появу нової сили – третього класу людей. Стефан Бохонюк писав про «ярма», і зараз він уточнює, що це були «непосильні ярма», які багатії накидають на бідних. На мові того часу під цим виразом розуміли економічний визиск (експлуатацію): надмірні податки, мізерну платню за важку працю селян та робітників, несправедливі суди та закони , які захищали лише інтереси капіталістів та чиновників. Брат Стефан підкреслює, що такий визиск неминуче веде до катастрофи для самих гнобителів. Він бачить, що світ розколотий на два табори: експлуататорів та скривджених бідняків, які прагнуть помсти. Обидва ці класи керуються агресією. Проте, з цих двох груп починає виділятися третій клас – «сини Божі» або миротворці. Хто ж вони такі? Це люди, які відмовилися від ненависті. Вони не хочуть нікого пригнічувати (як багатії) і не хочуть кривавої помсти (як бідні). Їхня єдина мета – творення миру на землі. В пророцтві з книги Одкровення (6, 14-17) говориться про те, як багаті та сильні світу цього ховаються в печеру від «гніву Агнця». В традиційній релігії це вважали описом кінця «небес». Але слуга Божий Стефан доводить нам, що це вже є зараз реальною історією. Бо цей суд уже розпочався на землі («ми чітко бачимо і розуміємо, що спіткало тих…»). «Печери і ущелини гір» - це метафора. А «Горами й камінням» Стефан Бохонюк прямо називає тогочасні царства, уряди та політичні влади. Він має на увазі реальні історичні події – падіння імперій (царської Росії, Австро-Угорщини) та революції в Європі після Першої світової війни. Ті багатії та аристократи, які століттями визискували бідних, втратили все й намагалися сховатися за колишні закони, кордони та нові уряди. Але, як каже брат Стефан, це їм не допомогло – несправедлива система розвалилася. Він звертається до «всіх без винятку людей» (і до багатих, і до бідних) із проханням зазирнути в Біблію (Книгу Вічного Життя). Він закликає їх зрозуміти, що теперішні суспільні потрясіння – це не просто випадковість, а «День Господній», тобто час, коли закони справедливості починають діяти відкрито.
Далі слуга Божий Стефан прямо критикує релігійні уявлення про те, що Бог і Його престол перебувають десь далеко на небі, відірвані від людських проблем: «мислять, що престол Його десь високо». «Так мислити – це велика помилка» - говорить Стефан Бохонюк. Спираючись на Псалом 96,2 («суд і правда – підвалини престолу Його»), ми бачимо, що присутність Бога виявляється не у хмарах, а там, де панують Його справедливий Суд і Правда. Якщо на землі немає справедливих судів і чесності, то Божого престолу (тобто Його влади та схвалення) у такій країні чи системі немає. Брат Стефан висуває революційну для релігійного середовища тезу: «Правда і Суд самі не прийдуть… потрібно їх творити на землі». Він відкидає пасивне очікування того, що Бог магічним чином спуститься і все виправить. Тому що справедливість – це не містичне диво, а результат щоденних дій конкретних людей. Хто саме має будувати Божий престол (справедливе суспільство) на землі? Стефан Бохонюк чітко визначає відповідальних: це всі, хто бере на себе сміливість керувати, вчити та судити інших. Керівник чи суддя має першим показувати зразок чесності своїм підлеглим. Замість цього тогочасні правителі («владолюбці») демонструють лише «погані приклади, всіляку шкоду і фальш». Рівень корупції та обману в кабінетах влади є таким масштабним, що його навіть неможливо злічити. І слуга Божий Стефан далі пише: «Отже, це означає, що прийшов кінець світу цьому». Він чітко розшифровує нам, що саме має загинути: кінець світу – це не знищення планети, а крах «цих систем управління і судів». Несправедливі політичні та юридичні системи зжили себе й неминуче будуть зруйновані.
Далі в своїй статті Стефан Бохонюк говорить, що певні пророцтва «потрібно розуміти духовно, а не буквально». Він використовує це розрізнення як головну зброю проти інших конфесій («новоявлених общин»). Слуга Божий Стефан пояснює нам про «Гори, що зрушились» (Одкр 6,14). Так, земні гори стоять на місці, а «гори», що у пророцтвах – це державні кордони, імперії та політичні режими. Після Першої світової війни європейські кордони справді радикально змінилися, що є прямим доказом виконання пророцтва, яке видно на власні очі. «Гори, що трусяться» (Пс45,4): - це не землетрус. Стефан Бохонюк дає блискуче тлумачення: це державна влада, яка тремтить перед народними бунтами та революціями («від хвилювання народів»). Водночас він критично зауважує, що народні маси хвилюються хаотично, бо самі «добре не розуміють, чого хочуть». Щоб заспокоїти цей хаос і тремтіння влад, потрібно лише одне – правосуддя, основане на Божому суді і правді. Цитуючи Єремію (22,3) брат Стефан Стефан показує нам чіткі християнські закони земного життя: - захищати бідних та скривджених від гнобителів; не ображати найбільш вразливих: прибульців (емігрантів), сиріт та вдів; не проливати невинної крові (схвалення та проведення війн). Стефан Бохонюк також виступає з нищівною критикою баптистів, євангелістів та адвентистів. Він звинувачує їх у тому, що через своє «буквальне розуміння» вони очікують на фізичний розпад гір і неба, повністю сліпнучи перед реальними змінами у світі. Брат Стефан називає ці нові громади «сіткою для ловлення людей». Традиційні церкви (православні, католики) вели людей на небо «після смерті». Нові ж протестантські общини обіцяють «елітні квитки» - політ на небо «одразу з місця, прямісінько в саме небо». Слуга Божий Стефан прямо звинувачує ці рухи у маніпуляціях на людських ілюзіях: «тільки віруй і що-небудь уділяй їм за обман» (критика збору десятин чи пожертв). Він пише, що ця брехня заслуговує на суворе пророцтво Ісаї про «жах, яму і петлю».
Далі Стефан Бохонюк пише: «Усі заблукали, збилися з правильного шляху: ніхто не шукає миру…. І далі». Тут він виступає як християнський мислитель-гуманіст, який засуджує формальну релігійність і пропонує повернутися до справжньої суті віри – до любові та миру. Брат Стефан звертає увагу на глибоке європейське лицемірство: «Майже всі європейські народи називають себе просвіченими християнами». Проте їхні вчинки суперечать цьому званню. Люди лише формально виконують обряди: називають себе вірянами, але в житті керуються жадобою влади та грошей. Там немає Ісуса Христа , натомість панує анти-христос (тобто ідеї, протилежні вченню Ісуса Христа ) та безпросвітна тьма, яка веде народи до «бездонної загибелі» (нові світові війни та самознищення). Слуга Божий Стефан нам показує, що для Бога не важливі зовнішні релігійні традиції, правила, ритуали чи церковна бюрократія. Ісус Христос скасував ці застарілі рамки, щоб вивільнити головне – закон любові до ближнього. Далі Стефан Бохонюк закликає всі народи зупинити своє падіння і зробити три прості кроки: Визнати провину – чесно побачити свої гріхи, побачити свій егоїзм, побачити корупцію і агресію. Покаятися – розвернутися до Ісуса Христа, до Його вчення. Змінити своє життя і змінити своє мислення. Почати нове життя за духом, а не за буквою – припинити сліпо виконувати мертві закони чи релігійні форми, а почати керуватися Живою Любов’ю і милосердям, прощаючи один одного.
Далі брат Стефан пророчо застерігає, що колишні лідери та правителі, які втекли за кордон під час Російської революції,не уникнуть відповідальності за свої дії, порівнюючи їх із «мерцями», яких земля вивергає через їхню непотрібність. Він викриває еліту як «прикрашені труни», які демонструють зовнішню святість, але всередині є жорстокими і їхнє падіння є справедливим Божим судом.
Стефан Бохонюк описує реальне економічне становище селян на Волині у міжвоєнний період (під владою Польщі). Він пише: «Я наведу хоча б один невеликий приклад: у мене є шість з половиною десятин землі, ... і далі». Він чесно описує своє життя – що маючи 6,5 десятин землі на 7 членів родини, його сім’я заледве зводить кінці з кінцями (одна десятина – 1,09 гектара) . Брат Стефан ставить гостре соціальне питання: як мають виживати його сусіди, де родина складається з 9 людей, а землі вони мають лише 2 десятини або взагалі півдесятини? Таке катастрофічне малоземелля на Волині прирікало селян на хронічний голод і злидні. Посилаючись на справедливість і правильне мислення, Стефан Бохонюк підкреслює, що пише про це не заради власної вигоди, а щоб захистити найбільш беззахисних – тих, хто «не може підняти голови вверх» від важкої праці та нужди. Брат Стефан розділяє владу на два рівні й чітко визначає винних у тому, що селяни страждають: «Найнижчі володарі» (місцеві чиновники) – вони живуть поруч із селянами, щодня бачать ці злидні й точно знають про несправедливість, але мовчать. Стефан Бохонюк закликає їх негайно «піднести свій голос» за пригнічених. Він припускає, що «Висока влада» (уряд у Варшаві), та столичне керівництво може просто не бачити дрібних сільських проблем, тому місцеві люди зобов’язані їм про це нагадувати. Проте тут же він додає гірку правду: насправді кожен чиновник сьогодні «зайнятий більше своїми особистими інтересами» (корупція та егоїзм), ніж допомогою народу. Ми бачимо, що слуга Божий Стефан знову повертається до тексту з Послання до Римлян (8,19), яке ми зустрічали в номері №16 за 1927 рік: «Створіння очікує з’явлення синів Божих». Він нагадує, що «створіння» - це не природа чи тварини, а конкретні «знедолені і пригнічені» селяни. Вони чекають на появу «синів Божих» - тобто чесних, непідкупних лідерів (Майстрів правди), які прийдуть у політику та управління, щоб захистити бідних і навести Божий лад на землі.
Далі Стефан Бохонюк знову згадує про протестантські громади («Нові послідовники»). Саме вони викликають у нього найбільше обурення. Вони гордо називають себе «синами Божими» та «Новим творінням», але замість того, щоб вирішувати реальні земні проблеми (наприклад, допомагати малоземельним селянам, про які писалося вище), вони «усе заглядають вверх на небо та чекають на скоріше вознесіння». «Цього ніколи не буде» - пише брат Стефан. Для нього такі очікування є втечею від християнського обов’язку. Він пише далі: « і вічно горітимуть вони у вогні, але не буквально». Слуга Божий Стефан пояснює нам, чим цей «не буквальний вогонь» є насправді. Це стан сорому, ганьби та докорів сумління («буде їм лише стид і сором»). Коли ці люди постануть перед Божою правдою на землі, вони зрозуміють, що все життя вірили в оману, марно чекали на небо, збирали з людей гроші й нічого не зробили для бідних. Цей нестерпний сором і усвідомлення власної помилки палитимуть їх зсередини, як вічний вогонь.
Посилаючись на Ефесян (6,12) Стефан Бохонюк закликає до активної духовної боротьби та викриття суспільної несправедливості, стверджуючи, що скромні «останні» виявляться першими у Царстві Божому.
Брат Стефан зауважує, що в його часи (міжвоєнна Європа 1920 -1930-х років) світ захоплювався військовою силою, генералами, диктаторами та завойовниками. Суспільство прославляло тих, хто перемагав у війнах. Але він рішуче заявляє, що так буде не завжди. Стефан Бохонюк передбачає повну зміну цінностей людства: «Їх не шануватимуть так, як тепер шанують». «Завойовники» - це не герої, а «губителі народні», які приносять лише смерть, розруху та горе простим людям. Майбутні покоління поважатимуть людей не за кількістю завойованих земель чи розгромлених армій, а за мир, відмову від насильства та війн, за милість (допомогу бідним, малоземельним та пригніченим, уміння прощати), та за Божу любов – ставлення до іншої людини як до самого себе.
Амінь.
Сестра Олена