На початку цього альманаху Стефан Бохонюк зауважує, що часто людське «добро» є комерційною моделлю, яка перетворює благодійність на прихований бартер за вигоду, репутацію чи відповідні послуги. Посилаючись на Псалом 13,3, він стверджує, що через егоцентричність людська природа не здатна на безкорисливе добро, роблячи кожен вчинок спробою вигідно «продати» себе суспільству. Брат Стефан безжально зриває маски з людської благодійності. Він показує, що навіть коли ми робимо щось позитивне, мотивом є не щира любов, а приховані інтереси: користь («допоможи мені»), слава («побачте, який я щедрий») або вибірковість («роблю добро лише своїм»). Після аналізу світових ідеологій (альманахи №2 та 3 за 1928 рік) слуга Божий Стефан фокусуєтья на особистості, заявляючи, що оздоровлення світу починається з визнання власного егоїзму. Показуючи, що наше «добро» - це бізнес, Стефан Бохонюк підводить до думки: виконати «Золоте правило» (Мф 7,12) своїми силами неможливо - потрібне надприродне Боже втручання. Так і говорить далі брат Стефан, що: «Це добро є одне, це Христос Ісус...» Оскільки людська природа глибоко егоїстична, а людські добрі вчинки – це лише прихований бартер заради слави чи вигоди, у нашому світі автономного, людського добра просто не існує. Єдиним джерелом і самим уособленням Добра є Христос, Його життя та Його всепрощаюча любов (агапе). Слуга Божий Стефан називає Святе Письмо «вічним проектом і вічною основою». Він доводить нам, що Біблія – це не збірка стародавніх релігійних міфів, а чинне керівництво для правильного функціонування людської цивілізації. Ми бачимо, що Стефан Бохонюк свідомо повторює та підсилює тези із альманахів №2 та 3 за 1928 рік: «не допоможуть ні з’їзди, ні комісії... ні ліги націй». Написаний у 1928 році, цей текст звучить, як пророчий вирок усій системі міжнародної безпеки міжвоєнного періоду. Брат Стефан доводить нам, що будь-які спроби створити «порядок і мир» за допомогою бюрократичних інструментів (комісій та підкомісій) приречені на повний провал, якщо лідери не керуються біблійним проектом. Стефан Бохонюк спрямовує удар не лише на політиків, а й на традиційні церкви свого часу: «покиньте форми, обряди, наряди, звичаї, наспіви і розспіви... облиште всі театральні витівки... це все віджило свій вік». Для тогочасного суспільства релігійне життя складалося саме з цих елементів – красивого літургійного співу, традиційних обрядів, священницького одягу («нарядів») та вікових народних звичаїв. Слуга Божий Стефан відкрито констатує, що цей релігійний «фасад віджив» себе. Чому? Тому що ці зовнішні форми не здатні змінити егоїстичне серце людини і часто служать лише прикриттям для духовної порожнечі. В богослів’ї є таке поняття « Обоження» (теозис), яке сформулювали отці Східної Церкви («Бог став людиною, щоб людина стала богом»). Стефан Бохонюк закликає : «Прийміть Духа Святого Його і покажіть із себе божество...». Цим дивовижним і сміливим закликом Стефан Бохонюк показує нам, що це «божество» виявляється не через містичні екстази чи набуття надприродних сил, а через віддзеркалення характеру Бога – Його лагідності, смирення та безкорисливої любові. Прийняття Святого Духа має повернути людині втрачений «образ і подобу Бога». Християни стають реальними, живими представниками Його Особи на землі, де їхні тіла – це храм, у якому буквально «ходить і живе» Сам Творець.
Далі в своїй статті слуга Божий Стефан робить точні геополітичні прогнози, викриваючи світове лицемірство міжвоєнної епохи. Він протиставляє людську агресію характеру Ісуса Христа. Стефан Бохонюк детально описує життя Спасителя: «Із Ним чинили зухвало, гордо, з хитрістю, з лукавством і з насмішкою... «. Для нас велич Христа (Його статус «Великого Начальника» і «Творця») виявляється не у фізичній силі, а у здатності відповідати зі співчуттям, із жалем, з лагідністю та смиренням. Віддавати за зло добром, а за ненависть – любов’ю – це «Батьківський приклад» для зміни поведінки керівників, вчителів та батьків. Далі брат Стефан пише: «Входьте в Царство Його тут на землі». Царство Боже – це не географічне місце на небі, куди людина потрапляє після смерті. Царство Боже є духовним простором праведності, в який потрібно і можна «входити» вже зараз, під час земного життя. Щоб наблизитися до Бога по- справжньому (увійти в Його Царство), потрібно викинути з життя удавану, «показову» релігійність. Інструментами входу є ліквідація формалізму та прийняття сердечної чистоти. Про релігійний «формалізм» Стефан Бохонюк вже писав у своїх попередніх альманахах. Це коли людина виконує релігійні правила лише «для галочки», для краси чи тому, що так звикли робити в суспільстві. Це коли людина гарно вдягається до церкви, знає, де стати і як правильно хреститися, але виходить за поріг храму і продовжує обманювати, пліткувати чи шукати власної вигоди. Ліквідувати формалізм, означає припинити грати роль «святого» на публіці. Це рішення бути чесним із самим собою та з Богом. Замість того, щоб просто вчити напам’ять тексти чи відвідувати святі місця, людина починає змінювати свій характер – вчитися прощати, допомагати бідним і не тримати зла. Слуга Божий Стефан пише про Царство Боже – це простір чистоти, миру та любові. Туди неможливо «купити квиток» за допомогою красивих церковних наспівів чи пишних церемоній. Єдиний «інструмент», який дозволяє людині туди увійти – це щире покаяння, коли внутрішня суть людини стає такою ж, як і її зовнішні слова. Стефан Бохонюк закликав людей перейти від зовнішньої форми християнства до його внутрішнього змісту. Наближення до Бога починається там, де закінчується релігійна акторська гра. Далі брат Стефан пише: «Друзі, ви всі хочете миру! Але мир не прийде ні з Женеви, ні з Вашингтона, ні з Берліна, і ні з Лондона...». Ця фраза є історично феноменальною на початку 1928 року. Стефан Бохонюк перераховує головні столиці тогочасного світового порядку: Женева (штаб-квартира Ліги Націй). Вашингтон, Берлін та Лондон (центри прийняття глобальних політичних рішень). Саме там у цей час розроблялися договори про роззброєння. Слуга Божий Стефан прямо, з пророчою точністю каже, що ці дипломатичні Центри безсилі. Історія підтвердила його слова - Ліга Націй у Женеві капітулювала перед агресорами, а Берлін, Лондон і Вашингтон згодом стали головними запеклими вузлами Другої світової війни. Мир не приходить із кабінетів, бо мир – це атрибут Бога, Який живе всередині зміненої людини. Дуже сильно і жорстко звучить фраза Стефана Бохонюка: «... ви кожного дня, кожної хвилини вигадуєте і виробляєте всеможливі пекельні машини і смертоносні отрути на того раба, котрий на вас працює». Наприкінці двадцятих років провідні держави світу, офіційно декларуючи прагнення до миру, активно розробляли нові види озброєнь – танки, бойові літаки та хімічну зброю («смертоносні отрути»), що були жахом Першої світової. Брат Стефан звинувачує еліти у цинізмі: військово-промисловий комплекс будується на гроші та праці простих робітників і селян («того раба»), яких згодом цією ж зброєю знищують на фронтах. Слуга Божий Стефан дає попередження – якщо людство не схаменеться і продовжить накопичувати зброю, то, за словами Пророка Єзекіїля, всі ці військові приготування зрештою впадуть руйнівним вогнем на голови самих творців війни. Ми бачимо, що завдяки Євангельським Альманахам Стефана Бохонюка ранній євангельський рух на Волині мав потужну, зрілу соціальну та антивоєнну позицію, засновану на глибокому розумінні біблійних пророцтв та тверезому аналізі світових подій.
Далі брат Стефан приводить своє унікальне особисте свідчення, у якому він критикує побутовий релігійний магізм та розповідає про свою практику відвідування Почаївської лаври. Стефан Бохонюк описує, як заміна щирої віри на обряди руйнує духовне життя людини. Магізм – це переконання, що певна дія (дотик до статуї, лазіння в діру, паління свічки чи вичитування молитви) автоматично змушує Бога діяти. Брат Стефан на власному досвіді відвідування Почаївського монастиря (коли він терся спиною об статуї) показує абсурдність такої віри, тому що, при цьому людина шукає не Бога, а лише вирішення своїх фізичних проблем (наприклад, зцілення спини), та сподівається, що бездушний предмет або ритуал змінить її життя без жодних зусиль з її власного боку. Така обрядовість веде до духовного занепаду, тому що людина починає поклонятися творінню, а не Творцю. Цитуючи проповідь апостола Павла в Афінах, Стефан Бохонюк б’є в корінь проблеми. Бог не обмежений матеріальним світом, Він створив Усесвіт, тому Його неможливо «зачинити» в рукотворному храмі чи прикувати до певної географічної точки. Бог самодостатній. Він «не вимагає служіння людських рук». Йому не потрібні золоті декорації, багатство чи гроші - Йому потрібна жива людина. Отож , ми бачимо, що брат Стефан ділиться дуже особистою і болючою історією. Коли він ще не знав Бога по-справжньому, він шукав допомоги через магічні ритуали – терся спиною об монастирські статуї та намагався залізти в печеру святого Іова. Він чесно каже: це не допомогло, бо спина продовжувала боліти, а душа залишалася порожньою. Слуга Божий Стефан викриває страшну правду: релігійні лідери часто привчають людей до легкого шляху. Вони кажуть: «Прийди, поцілуй, доторкнися, постій на службі – і все буде добре». Але це обман. Така заміна живої віри на магічні обряди веде суспільство до духовного краху, бо люди починають думати, що Бога можна «задобрити» правильними діями. Апостол Павло чітко пояснив, що Творець усього світу не живе в прикрашених будівлях і Йому не потрібні наші подарунки чи обряди. Справжня святість – самому бути світлом для цього світу, змінюючи своє серце щодня. Далі Стефан Бохонюк у своїй статті свідчить про настання нової духовної епохи. Він використовує промову Апостола Павла в Ареопазі (Дії 17), щоб пояснити глобальний злам, який переживає його покоління. Брат Стефан сміливо називає минулу епоху «часами язичницьких царств». Під «язичництвом» ми повинні розуміти не класичне ідолопоклонство, а стан суспільства (зокрема християнського), де «Бог у тих людях жив тільки на язиці». Це релігія слів, декларацій, зовнішніх обрядів і магічних ритуалів (як-от тертя об статуї в Почаєві, про які він згадував), - не торкалася серця. Стефан Бохонюк щиро каже: «я так само із язичників». Він не підносить себе над народом, а визнає, що сам перебував певний час у цій ілюзії зовнішньої обрядовості до свого духовного пробудження. Цитуючи Дії 17,30-31, брат Стефан стверджує, що період, коли Бог «заплющував очі» на людську несвідомість, безповоротно минув. Для Стефана Бохонюка, події після 1914 року (світова війна, крах імперій, революції) – це знак того, що Бог закрив епоху людського «невідання». Настала ера повної відповідальності. Тепер кожна людина, від селянина на Волині до світового лідера у Женеві, поставлена перед вибором. Слово «покаяння» означає зміну мислення, переміну серця. Чому необхідна зміна серця? Тому що, Бог «назначив день, у який праведно судитиме весь світ». Суд відбуватиметься через «наперед поставленого Мужа» - Ісуса Христа. Христос судитиме світ не за конфесійною приналежністю, не за кількість відвіданих монастирів чи відслужених літургій, а за мірою уподібнення людського серця до Його характеру. Воскресіння Христа є доказом того, що духовне життя перемогло смерть, і що цей «Проект» є єдиним чинним та життєздатним у Всесвіті.
Згідно з 1Ін 4,2, слуга Божий Стефан показує нам, що сповідувати Христа в плоті – це визнавати, що Христос зараз присутній і живе в людській плоті (у тілах вірян). Підсиленням для цього доказу є місця з Святого Писання: Ін 15,4; 2Кор 13,5 та Колос 1,27. Христос – це не далекий історичний персонаж, а внутрішня реальність: «Христос живе в серці і в думках». Далі Стефан Бохонюк кидає прямий виклик тогочасним своїм опонентам: «А баптисти й адвентисти все заглядають на небо... гідні жалю». Наприкінці двадцятих років адвентисти сьомого дня та баптисти на Волині робили величезний акцент на майбутньому Другому приходові Христа на хмарах та суду над світом. Брат Стефан вважає цей підхід духовним безсиллям. Вони шукають Христа «незбагненно десь на небі», але не здатні розгледіти Його близько – у власному серці. Звинувачення у пособництві сатани – це одна з найжорсткіших тез Стефана Бохонюка. Він стверджує: якщо віруючі лише пасивно чекають неба і не виявляють Христа у своєму щоденному характері, вони залишають землю без Божого світла. Тим самим вони «пособляють тільки сатані царювати тут»
Цитуючи Одкровення 11,15 («Царство світу зробилось Царством Господа»), брат Стефан ще раз відкидає популярну ідею про те, що ця земля буде знищена фізичним, буквальним вогнем. Для Стефана Бохонюка, як і для нас, очищення світу – це духовний процес: Земля не має згоріти в атомному чи космічному полум»ї. Вона має бути змінена через покаяння людей та панування Христа в їх серцях. Слуга Божий Стефан відповідає своїм опонентам, що вони «пишаються і бундючаться своїм плотським розумом», тобто читають Біблію за буквою, а не за Духом.
Далі в своїй статті Стефан Бохонюк рішуче виступає проти пасивного очікування припинення війн: «Мир сам по собі не прийде... цього миру багато хто очікує і думає, що мир сам настане». Посилаючись на заповідь Блаженства (Мф 5,9), брат Стефан наголошує на слові «миро-творці» (ті, що творять мир). Для нього обов’язок Церкви в часи загрози нової війни – це не просто мовчати й молитися в тиші громад, а активно проголошувати мир та виступати проти війни на суспільному рівні. Щоб довести марність військової сили, слуга Божий Стефан звертається до свіжого історичного досвіду своїх тогочасних читачів – краху Російської імперії у 1917 році: «Ми це бачили своїми очима, яка була велика і сильна Росія... А що: врятувала вона царя? Ні». Стефан Бохонюк використовує Псалом 32,16, щоб продемонструвати нам духовний закон: велике військо та залізна дисципліна не здатні врятувати правителя, який відвернувся від Бога. Царський режим здавався непохитним, але розпався вмить, що стало неодноразовим доказом істинності Святого Письма. Особливу увагу брат Стефан приділяє козацтву (російському, донському, кубанському, тощо), яке було надійною опорою царизму та активно брало участь у придушенні революцій і в Громадянській війні. Він описує реальний стан білоемігрантів та козаків наприкінці 1920-х років: вони «розкидані скрізь по закордонах і терплять велику нужду». Фраза про те, що вони «даремно мріють про якусь невідому 3-ю Росію, котрої ніколи не буде, свідчить про глибоке розуміння Стефаном Бохонюком політичних процесів. «Третьою Росією» у колах білої еміграції 1920-х років називали головну ідею майбутньої оновленої, не більшовицької і не царської, а демократичної чи національної російської держави. Слуга Божий Стефан пророче заявляє: цього проекту не буде, бо його творці не розкаялися у пролитті крові, а продовжують жити думками про «убивства та смертоносні отрути».
Далі Стефан Бохонюк описує пастку, в яку потрапили світові лідери: «кричать на весь світ про мир», але водночас озброюються з ніг до голови, укладають секретні союзи та договори але живуть у постійному страху одне перед одним. Брат Стефан прямо вказує на появу «антант» та «ліг». Замість створення реальної системи безпеки ці союзи лише посилювали напругу в Європі. Кожна країна намагалася запасатися зброєю, що зрештою призвело до тотальної недовіри і підозри. Щоб довести неминучий крах такої політики, Слуга Божий Стефан цитує Ісаю: «Озброюйтесь, але тремтіть!». Жоден людський союз («задум») чи дипломатична угода («слово») не матимуть сили, якщо вони ігнорують Бога. Стефан Бохонюк стверджує, що накопичення зброї та створення каоліцій – це не ознака сили, а прояв внутрішнього страху і трепету перед майбутнім. Він застерігає людей не йти цим фальшивим шляхом, який уже колись знищів могутні імперії. Справжня безпека не будується на кількості танків та підписаних паперів. Поки лідери націй наповнені нечистотою та агресією, їхні об»єднання будуть розсипатися, як карткові будинки. Слуга Божий Стефан стверджує, що єдиний правильний «Новий путь» - «маленька Церква Христа», яка поєднує чисті серця, любов та повну довіру Богові, Який єдиний і дарує людині справжній мир і спокій. Його Царство підкорить усі царства на землі і буде стояти во віки віків. Амінь !
Червень 2026 року Сестра Олена