Стефан Бохонюк на початку альманаху говорить, що настав пророчий «День випробування діл людських», коли все таємне стає явним. Він дає критичну оцінку тогочасній науці та винаходам. Брат Стефан зауважує, що відкриття людей «служили і ще служать для смерті» (яскравий натяк на зброю та техніку Першої світової війни, про що він писав у статті №4 за 1928 рік). Проте він залишає гуманістичну надію: якщо людство звернеться до Бога, ці ж винаходи у майбутньому послужать для миру та щастя на землі. Слуга Божий Стефан спрямовує безкомпромісний удар проти вищого духовенства традиційних церков (католицької та православної), яке присвоїло собі титули «святійший» або «блаженнійший». Стефан Бохонюк застосовує пророцтво Апостола Павла про Антихриста (чоловіка гріха, сина погибелі») безпосередньо до релігійних лідерів, які возвеличили себе над людьми. Для нього присвоєння святості, яка належить лише Богу, та претензія на роль «намісника Христа» є виявом диявольської гордині. Сатана звабив усесвіт через інституційну релігію, яка проповідує відірване від землі «небо», але нищить правду всередині суспільства. Брат Стефан виходить за межі суто релігійної критики і піддає аналізу соціум: він згадує лікарів («ті, які беруться лікувати»), юристів чи чиновників («ті, що беруться клопотати за нас і захищати») та їм подібним «професіоналам». Головний докір Стефана Бохонюка – це тотальна відсутність любові та совісті. Замість безкорисливого служіння, суспільство перетворилося на ринок: «скрізь і всюди вимагають гроші... а лишень аби швидше з очей збути». Світські та духовні фахівці перетворили біль і потреби бідних на джерело власного збагачення. Слуга Божий Стефан прямо апелює до соціальної верстви, яка становила більшість його пастви на Волині – бідного трудівника-хлібороба. Він показує повну беззахистність простого селянина перед державною та релігійною машиною. Цитування пророка Михея (Мих 3,11) б’є у саму точку: судді судять за хабарі, священики вчать за плату, пророки пророкують за гроші. Найстрашніший цинізм еліти полягає в тому, що роблячи беззаконня, вони продовжують релігійно лицемірити: «чи не серед нас Господь? Не спіткає нас біда». Стефан Бохонюк нагадує: справжній Бог є Любов’ю, і якщо у твоїх вчинках немає милосердя до бідного трудівника, то всі твої пишні титули та релігійні обряди є абсолютно порожніми. Для нього «внутрішній Бог» вимірюється щоденною професійною та особистою чесністю у стосунках із найслабшими членами суспільства.
Далі брат Стефан ділиться з нами побутовим спостереженням: «Не було такого часу... щоб люди судились одне з одним... і за всяку дурницю». Він бачить у масових судових позовах ознаку духовної деградації суспільства Волині 1920-х років. Замість біблійного прощення та братського розв’язання конфліктів, люди керуються егоїзмом і дріб’язковістю. Фраза про те, що «заступники і посередники товстіють і торжествують у розкоші», прямо вказує на адвокатів, суддів та чиновників, які наживаються на людському горі. Це ознака перевернутого світу, де страждання одних стає джерелом багатства для інших. Цитуючи Книгу Плачу Єремії (3, 35-38) та Псалми 74,3, слуга Божий Стефан засвідчує нам універсальний духовний закон: в Бога випадковостей немає. Фраза «Чи не від уст Всевишнього приходить біда і благополуччя?» відкидає ідею випадковості історичних подій. Усі соціальні катаклізми, революції та війни є результатом Божого суду або Божого попущення за гріхи людства. Він запитує: «Чи не сьогодні той час..?». І ми бачимо, що епоха Стефана Бохонюка – це і є епоха Великого Суду в дії. Він прямо пов’язує крах великої Росії з гріхом неправедного суду. Він піднімає завісу над головною трагедією людської влади – ілюзією безкарності. Земні правителі, судді та прокурори часто вважають себе богами на землі, вершителями людських доль. Вони з легкістю відправляли найкращих синів і дочок свого народу, які прагнули миру, свободи та хліба, у холодні нетрі Сибіру або на ганебну смерть через мотузку. Але Стефан Бохонюк нагадує: над кожною людською канцелярією стоїь Суддя, Який не бере хабарів і не зважає на пишні титули. Крах царської імперії, який шокував світ стає очевидним і логічним наслідком дії Божого Закону. Кров замучених у тюрмах і сльози неправедно засуджених піднялися до неба. І Господь вибрав Свій час. Ті, хто ще вчора сиділи на золотих тронах і вершили суди, сьогодні самі стали блукачами, розсіяними по всьому світу без дому і батьківщини. Це страшний урок історії, який засвідчує нам слуга Божий Стефан: будь-яка держава, побудована на несправедливості, приречена на розпад. Земний суд може бути сліпим або купленим, але Небесний Суд завжди відновлює абсолютну правду. Далі Стефан Бохонюк описує своє засудження. Офіційним приводом стала публічна відмова від православного культу ікон, які він називає «ідолами, золотими, срібними...». Це класична позиція раннього євангельського християнства на Волині, яка підпадала під статтю царського законодавства як «відпадіння від православ’я та образа святинь». Ключовою є фраза: «Мене ніхто не переслідував... а тільки священик!». Брат Стефан чітко розділяє апарат державного примусу (поліцію, урядників) та православне духовенство. Він наголошує, що світська влада є лише інструментом, тоді як справжнім замовником репресій та ідеологом переслідувань виступає офіційна церква. Слуга Божий Стефан застосовує до волинського духовенства найрадикальніші епітети: «Христопродавці, фарисеї і шкуродери». Він вибудовує пряму історико-теологічну аналогію. Якщо Христа на смерть віддали не римські солдати, а єврейські первосвященники та книжники, то й теперішні євангельські християни страждають від рук офіційних релігійних лідерів. Цим порівнянням Стефан Бохонюк описує власне страждання, порівнюючи свій арешт до страстей Христових. Його слова в Луцькій тюрмі: «Тюрми розваляться і ланцюги всі порвуться, але мене не втримають», - для читачів 1920-х років, виглядали, як абсолютне, надприродне пророцтво, яке збулося на їхніх очах. Лютнева та Жовтнева революції 1917 року дійсно зруйнували царську пенітенціарну систему, відкрили тюрми й повернули політв’язнів із Сибіру. Сміливість брата Стефана перед суддями («Мене судите, а самі куди побіжите?») базується на абсолютній істинній вірі в «Бога Якова», Який є вищим за імперії та людські суди. Історія підтвердила його правоту: кайдани розсипалися, імперія зникла, судді розбіглися світом, а голос Стефана Бохонюка, залишився звучати на сторінках його альманахів, як свідчення перемоги духу над несправедливістю і тиранією.
Далі ми бачимо, що опис етапування брата Стефана містить жахливу історичну деталь: «Не знімати з мене залізних кайданів до самого місця призначення... дев’ять місяців». Це пряме свідчення жорстокості пенітенціарної системи Російської імперії щодо релігійних дисидентів. Інструкція не знімати кайдани навіть під час сну чи руху (окрім зміни білизни) прирівнювала Стефана Бохонюка до найнебезпечніших кримінальних злочинців чи терористів. Він розділяє свої почуття на людські («гірко й прикро») та сакральні («радісно і відрадно») і пише: «якщо з Ним страждаємо, то з Ним і царювати будемо» (2Тим 2,12), показуючи нам, що сибірський етап – це «страждання за Ім’я Христа». Слуга Божий Стефан доводить до нас, що в’язниця і каторжні страждання є духовним університетом. Проте цей досвід очищає лише тих, хто страждав за Правду («зважаючи хто і за що страждав»). Ті, що сиділи за кримінальні злочини, могли озлобитися, а «благовірні люди» через кайдани навчилися глибше пізнавати Бога, Мир, Радість і Любов. Метою цього очищення через страждання Стефан Бохонюк бачить не втечу від світу, а активну дію – «намагатися відновити Царство Боже на землі». Повернувшись із Сибіру після революції 1917 року він застав час кривавої громадянської війни, помсти селян своїм колишнім гнобителям (панам, жандармам, священикам). Будучи жертвою страшної системи, він мав повне моральне право (в очах суспільства) вимагати помсти. Замість закликів до розправи над своїми мучителями (священиком, який на нього звів наклеп, чи суддями), Стефан Бохонюк призиває до повного їх прощення, передаючи суд в руки Божі. Далі ми бачимо як брат Стефан трактує радянську владу та руйнування старого ладу через призму старозавітних пророцтв. Він використовує біблійний образ: «Він веде народ здалеку, народ нахабний, котрий над усім насміхається ...». Опис «народу здалеку», який усе розоряє, є прямою відсилкою до пророцтва Ісаї 5,26 та Єремії 5,15, де Бог насилає жорстких чужинців (вавилонян або ассирійців) як караючий інструмент для відступників. Під цим «народом» брат Стефан має на увазі більшовиків та червону армію, які прийшли зі сходу (з Росії) на Волинь. Характеристики «нахабний» та «над усім насміхається» вказують на войовничий атеїзм радянської влади, яка глузувала з релігії, руйнувала храми та нищила віковічні традиції. Фраза «тим більше простолюдин насміхається над вельможею, все розоряє і нічого не залишає» описує радикальну зміну ролей. Стефан Бохонюк констатує факт ліквідації панівних класів (поміщиків, дворян, буржуазії). Революційний хаос, погроми маєтків та приниження колишньої еліти простолюдинами він сприймає, не як безглузде насильство, а як історичну неминучість: «бо це все повинно бути... за беззаконня народів». Слуга Божий Стефан покладає вину за катастрофу на офіційні церкви: «бо пастирі вчили і навчають поклонятися мертвим бездушним богам...». Він звинувачує православних (і католицьких) священиків у тому, що вони підмінили живу віру та соціальну справедливість культом ікон («мертвими богами»). Замість того, щоб будувати Царство Боже на землі «правдою і судом» (тобто через захист бідних, чесність та милосердя), пастирі підтримували гнобителів. Як наслідок – Бог допустив прихід атеїстичної радянської влади, щоб покарати цю релігійну систему. Фраза «ми, тобто мале стадо Христове, проголошуємо всякому племені...» розкриває саме вчення про Церкву. Себе та своїх послідовників (волинських євангельських християн) Стефан Бохонюк ідентифікує з біблійним «малим стадом». (Лк 12,32). Вони бачать себе залишком істинної Церкви, яка посеред хаосу революції, беззаконня та краху імперій виконує велике доручення Христа – проповідує істинне Царство Боже на землі всім народам. Вони розуміють, що земні царства мають зникнути, аби на їхніх уламках зазвучала проповідь про спрвжнє , непохитне Царство Боже, яке вони несуть кожному роду і племені.
Слуга Божий Стефан бачить, що навколо збуваються всі стародавні пророцтва з Біблії. І головний доказ – це те, що люди почали отримувати Духа Святого й нарешті по-справжньому зрозуміли Святе Письмо. Настав час, коли вся прихована правда, уся брехня політиків чи священиків виходить на світло і її більше не сховати. Стефан Бохонюк закликає людей до конкретних дій: покаятися у своїх гріхах; самим читати Біблію, а не просто слухати те, що говорять у церквах; покинути мертвих богів та жити по правді та справедливості. Він дуже гостро критикує тогочасну еліту, правителів, суддів, чиновників та священиків, які вважали себе «світилами» і лідерами суспільства. Брат Стефан каже, що насправді вони є повною темрявою. Чому? Бо вони писали закони та вчили людей, але в їхніх серцях не було головного - Божої любові. Вони дбали лише про власну вигоду. Слуга Божий Стефан робить важливий висновок: будь-які справи цих фальшивих лідерів, їхні закони та системи є мертвими, вони не здатні принести людям щастя. Зрештою, ті, хто вигадав ці несправедливі настанови, отримають лише сором і ганьбу. В майбутньому ( Царстві Божому) такого зла вже більше не буде.
Далі Стефан Бохонюк дивується, чому світові вожді та правителі держав такі сліпі. Вони зовсім не вчаться на помилках історії. Він каже: якщо ти не аналізуєш минуле, то ніколи не зможеш передбачити, що чекає на твою країну в майбутньому. Брат Стефан згадує часи до початку Першої світової війни (1914 рік). Тоді великі імперії (як-от Російська, Австро-Угорська чи Німецька) здавалися вічними й непереможними. Ніхто й подумати не міг, що вони розваляться в один момент. Але це сталося. На їхньому місці з’явилися нові, набагато слабші країни. Стефан Бохонюк наводить живий приклад свого часу: «маленька Литва і подібні до неї..». Після розпаду імперій з’явилися нові незалежні держави (Литва, Польща, тощо). Вони були маленькими і слабими, але гучно заявляли про свою міць. Для звичайних людей це виглядало дивним, але слуга Божий Стефан каже: «у Біблії це було записано заздалегідь!» Він цитує пророка Іоїля: «Слабкий нехай говорить: «я сильний»». Тобто така поведінка малих країн є ознакою Кінця Часу. Стефан Бохонюк закликає читачів відкрити Книгу пророка Іоїля та Одкровення від Іоана. Він пояснює нам біблійні символи: коли в Одкровенні написано про «великий землетрус», це не зсув землі. Це метафора. Насправді мова йде про страшну революцію, бунти та анархію. Світ наближається до таких потрясінь, яких людство не бачило від початку свого існування.
В цій статті брат Стефан критикує підготовку європейських держав до нової війни та порівнює тогочасну Європу з біблійним Вавилоном. Він із болем зазначає, що замість розбудови миру, весь світ зайнятий лише підготовкою до нової війни. Він наголошує на простій істині: у війні не буває переможців. Будь-яка війна – це завжди руйнування, смерть і трагедія для простих людей, від якої ніхто нічого не виграє. Слуга Божий Стефан знову радить правителям країн вчитися на помилках історії. Він згадує старозавітнього царя Навуходоносора, який керував могутнім Вавилоном. Коли насувалися великі події чи біди, цар збирав навколо себе ворожбитів, чаклунів та мудреців, намагаючись дізнатися майбутнє. Ми бачимо, що ця біблійна історія була для Стефана Бохонюка як дзеркало для сучасності. Він говорить сміливу заяву: ми й зараз живемо у Вавилоні. Маються на увазі сучасні держави, і особливо європейські країни. Вони гордо називають себе «християнськими», але насправді – «впоїли весь світ вином розпусти», тобто поширили світом гріх, жадобу до наживи, гординю та агресію. Цитуючи Книгу Одкровення, брат Стефан закликає істинних вірян духовно відокремитися від цієї гріховної державної системи, не підтримувати їхню політику ненависті та воєн, щоб потім разом із ними не потрапити під Боже покарання. Стефан Бохонюк робить сумний висновок: сучасні європейські народи стали набагато гіршими за стародавніх язичників. Ті хоча б чесно поклонялися своїм ідолам. А теперішні люди загрузли в ідолопоклонстві (грошах, владі, зброї), але при цьому лицемірно хваляться і називають себе християнами.
Далі в своїй статті брат Стефан дає чітку пораду всім правителям, суддям та юристам: держава може бути міцною лише тоді, коли в її основі лежать чесність і справедливий суд. Якщо закони діють однаково для всіх, без жодних «блатів» чи привілеїв, і якщо винного карають, а невинного захищають – таке царство буде стояти довго. Він виводить цікаву формулу: коли в країні панує справедливість, державі більше не потрібно витрачати купу грошей на поліцію, агентів та охоронців. Люди й так поважають закон. Через це країна не бідніє на утриманні каральних органів, а навпаки – багатіє. Стефан Бохонюк знову згадує часи Російської імперії (період першої революції 1904-1906 років). Царський уряд замість реформ та справедливості найняв тисячі таємних агентів (жандармів, охоронку) для придушення народних бунтів. Він говорить: «Що сіяли, те й пожали». Жодні шпигуни та поліція не врятували імперію від краху, тому що всередині вона прогнила від несправедливості. Слуга Божий Стефан пише: « Національні союзи гублять цілі країни». У міжвоєнній Польщі 1920-1930-х роках пропагувався гострий націоналізм, відбувалися часті конфлікти між поляками та українцями. Стефан Бохонюк прямо каже, що політичні рухи, побудовані на національній ворожнечі, знищують держави зсередини. Замість них він пропонує «союзи загальнолюдської любові», які об’єднують людей різних національностей. Наприкінці своєї статті Стефан Бохонюк чітко заявляє про позицію євангельських християн : «Ми хочемо, щоб у країні, де ми живемо – тобто в Польщі – завжди були мир, спокій та любов». Він просить польських урядовців зазирнути в Божі Закони (Біблію), щоб побачити справжнє Світло, яке допоможе їм керувати країною. Амінь.
Липень 2026 рік Сестра Олена