На початку альманаху, Стефан Бохонюк вкотре говорить про кінець світу цього. Він доносить до нас, що люди, які перебувають у гріховному стані, не читають Слово Боже, не здатні помітити ознаки кінця світу. Вони сприймають війни, катастрофи, катаклізми, кризи чи політичні зміни лише як випадкові історичні події. Справжнє розуміння ознак «часу» приходить не через аналітику чи прогнози, а через «пробудження зі сну». Це внутрішнє переродження людини, коли вона бачить дію Божої руки, за подіями, які відбуваються навколо неї. Тільки читання і розуміння Біблії дає людині духовне осягнення всього того, що коїться у світі. Християни, які досліджують Слово Боже, не просто здогадуються – вони «знають точно». Історія для них стає не хаосом, а чітко визначеним Богом процесом, де кожен етап має свій початок і кінець. Люди «розпусного світу» страхаються майбутнього, бо їхній устрій руйнується, а іншої опори вони не мають. Для них кінець системи – це кінець усього. Для Християн цей кінець є довгоочікуваним визволенням, оскільки знищується несправедливий, лукавий, звірячий устрій. Це є Божа справедливість. Розуміння цього народжує мир і непохитність, про які слуга Божий Стефан нагадує нам через посилання на Псалми: «Бо Бог Святий у Своєму Слові і вірний у Своєму ділі». І для цього людині потрібно прийняти у своє серце Закон Бога Живого – (Десять заповідей) і виконувати Його, за прикладом Ісуса Христа.
За традицією у людей «святе місце» асоціюється з храмом чи релігійними інституціями. Проте у духовному розумінні «святе місце» - це будь-яка юрисдикція високої відповідальності, влади, суду та духовних організацій. Це місце, яке за Божим задумом має випромінювати справедливість, захист для слабких та пригнічених, істину та любов до ближнього. Зовні ці інституції (церковні, державні, судові) продовжують існувати, але всередині вони стають «порожніми» (запустінням). Замість непідкупності, милосердя та любові до ближнього з’являються корупція, цинізм, егоїзм та експлуатація. Для людини, яка читає Біблію, розуміє її і виконує Десять Заповідей і мислить духовно, цей контраст є очевидним. Коли суспільні орієнтири повністю викривляються – це дійсно стає однією з найяскравіших ознак «завершення віку». У Євангелії від Матфія, безпосередньо перед і після згадки про «мерзоту запустіння», Ісус описує загальну картину: «і через розмноження беззаконня любов багатьох охолоне». (Мф24,12). Коли люди, які мають уособлювати закон і милосердя, самі стають джерелом беззаконня, руйнується сам фундамент людського співіснування. Такий стан системи не може існувати вічно, адже він суперечить святій природі Бога. Тому Божественне втручання є неминучим. Втручання Бога та заміна цього «звірячого устрою» справедливим Божим правлінням стають історично та духовно невідворотними.
Продовжуючи, брат Стефан аргументовано свідчить про головний духовний парадокс людської цивілізації. Він вибудовує чітку логіку, яка веде до висновку про неминучість Божого Суду, і зазначає, що жодна держава чи область не функціонує без законів і правил. Людство розуміє, що без законів настане анархія і хаос. Державні інституції суворо карають кожного, хто не виконує їхні закони. Водночас ті самі держави, які вимагають абсолютного послуху до своїх законів, повністю ігнорують і зневажають Закон Того, хто сам створив цей світ. Люди створили систему, де повага до людського лідера є обов’язковою, а повага до Бога – необов’язковою або відсутньою. Спираючись на Псалом (118,126) слуга Божий Стефан свідчить нам таку істину: Біблія вчить, що Бог є довготерпеливим, але Його терпіння має межу, яка залежить від величини беззаконь. Коли беззаконня стає глобальним і тотальним (охоплює «всю земну кулю»), настає «час відплати» або час Божого втручання. Суд Божий у духовному розумінні – це не просто покарання, це відновлення Божої справедливості там, де людські системи правління повністю її зруйнували. Стефан Бохонюк двічі наголошує: «немає на земній кулі жодної держави ... ніяка країна ... не виконує Закону Божого». Це вказує нам на тотальну кризу цивілізації. Якщо окреме царство відпадає від Бога, воно може бути покаране або виправлене через інші народи (як це часто бувало в історії Ізраїлю). Але коли від Божого Закону відпала вся планета, людство вже не може врятуватися самостійно. Єдиним виходом залишається перезавантаження – «кінець світу цього» і встановлення Царства Божого на землі. Коли закон людський захищає право на егоїзм, збагачення та насильство, він прямо скасовує Закон Божий, який заснований на жертовності, праведності та милосерді. Оскільки жодна держава не може змусити людей любити одне одного силою, то брат Стефан робить радикальний висновок: ця система вичерпала себе і прямує до логічного фіналу. Земна влада (уряди, суди, поліція) завжди працює через примус, покарання та страх. Якщо людина порушує закон, її саджають у в’язницю або штрафують. Так можна змусити людину не красти чи не порушувати правила дорожнього руху. Але правила і Закони Божого Царства зовсім інші. Вони тримаються на добровільній (безумовній) любові, щирості, милосерді та чесності від усього серця. Тому жодна держава не може об’єднати ці речі – не може змусити ділитися з ближнім: поліція може змусити людину заплатити податки, але вона не може змусити її щиро, з любові, допомогти бідному. Неможливо змусити прощати: суд може покарати злочинця, але жоден закон не здатний змусити жертву простити образу в своєму серці. Неможливо змусити бути чесним перед Богом: жодне міністерство не може наказати людині щиро любити Бога і не бути лицеміром. Держава контролює лише зовнішню поведінку людини за допомогою сили. А Бог хоче змінити внутрішнє серце людини через віру.Тому людські системи ніколи не зможуть побудувати ідеальне, праведне суспільство за Божими мірилами – у них просто немає для цього необхідних Інструментів.
Брат Стефан застерігає, що перед кінцем світу з’явиться особлива духовна пастка. Щоб довести свою думку, він цитує Ісуса Христа: «Бережіться, щоб хто не звабив вас». Зваблення, про яке йдеться, - це не заклик вірити в якогось іншого бога, а заклик вірити в Ісуса Христа, але при цьому ігнорувати заповіді Закону Божого. Стефан Бохонюк прямо каже про багатьох тогочасних проповідників, що їхня логіка звучить привабливо: «Ти просто визнай розумом, що Ісус – Спаситель, ходи до церкви, і цього достатньо. А дотримуватися заповідей (не брехати, не заздрити, любити ворогів, бути абсолютно чесним і т. д.) – це необов’язково, бо ми під благодаттю». Слуга Божий Стефан називає це духовним обманом, який масово заманює людей у хибне відчуття безпеки. Давайте уявимо людей, які: Називають Ісуса «Господом» (моляться, співають пісні); Проповідують Його ім’ям; Навіть роблять великі релігійні справи (виганяють бісів, творять чудеса). Зовні вони виглядають як суперхристияни. Але Ісус каже їм: «Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня». Чому так? Тому що для Бога важливіші не гучні слова чи релігійні шоу, а слухняне і чисте серце людини. Можна бути лідером церкви, але в щоденному житті чинити беззаконня: обманювати, бути гордим, зневажати бідних і порушувати Божий порядок. Слуга Божий Стефан наводить цитату Апостола Павла: «Бо вірою закон стверджується». Це означає, що справжня віра не скасовує заповіді, а дає силу їх виконувати. Істинна віра – це коли ти сильно любиш і поважаєш Бога і маєш найбільше бажання – жити так, як Він заповів. Якщо віра – це корінь дерева, а виконання Закону (добрі вчинки, чесність, любов) - його добрі плоди, то коли їх немає, то мабуть корінь пошкоджений.
Далі Стефан Бохонюк розкриває тему духовної ілюзії та фальшивої святості. Він зазначає, що такого роду проповідники не виглядають як лиходії, а навпаки, вони здаються дуже милими, спокійними, повними любові, «уподібнюються Христові своєю покорою і смиренням». Брат Стефан цитує Апостола Павла, називаючи це «самовільною смиренномудрістю» (Кол 2,23). Це вдавана, людська скромність, яка вироблена зусиллями волі чи хорошими манерами, але всередині неї немає Божої присутності (Святого Духа). Апостол Павло в іншому місці попереджав, що навіть сатана може приймати вигляд «ангела світла», а його слуги – вигляд «служителів правди» (2Кор 11,14-15). Далі слуга Божий Стефан наводить слова Ісуса: «Якщо перебуватимете в Мені, і слова Мої у вас будуть...» (Ін 15,7). Мати добрі манери – замало, потрібно, щоб Божі слова (Його заповіді) жили всередині людини та керували її діями. Стефан Бохонюк говорить, що в цих вчителів (проповідників) – «Слів Його в них немає». Це означає, що вони говорять про Христа, але не живуть Його словами. Через це вони залишаються духовними сліпцями – «не знають таємниць Царства Божого», блукають самі і заплутують інших, бо не знають ні сили Божої, ні глибини Писання. Брат Стефан зазначає, що такі проповідники відірвані від реальності («Дивляться на небо, не бачачи землі»). Це критика релігійних провідників, які постійно роздумують про якісь абстрактні, містичні чи майбутні речі, але абсолютно сліпі до реальних подій. Вони не бачать, як на землі панує несправедливість, як порушується Закон Божий, і як світ котиться до свого кінця. Замість того, щоб зупинитися, визнати помилку і «навчитись», ці лідери виявляють гордість. Вони вперто тримаються за свої хибні доктрини. Стефан Бохонюк робить суворий висновок: ця масова духовна сліпота вчителів, які ведуть за собою, мільйони людей до загибелі, і є ще однією явною ознакою того, що «прийшов кінець світу цього».
Продовжуючи, брат Стефан показує нам, що кінець старого устрою проявляється не лише у гріхах урядів, а й у масштабному розпаді людських стосунків на всіх рівнях – від глобального до найменшого (сімейного). Глобальний рівень: Епоха перманентної війни (від 1914 року). Він не дарма ще раз згадує 1914 рік (Початок Першої світової війни), бо цей історичний рік став початком нової, небаченої досі епохи глобальних потрясінь. Світ перейшов у стан, де війни, локальні конфлікти, бунти та революції стали безперервними. Це така ситуація, коли мир стає лише короткою перервою між війнами, а сама війна перетворюється на звичайний і постійний стан існування людства. Ісус Христос попереджав про атмосферу постійної тривоги (Мф24,6). Стефан Бохонюк зазначає, що людство навчилося жити в стані безкінечного (перманентного) страху перед новими конфліктами, війнами, і жодні міжнародні організації (як-от Ліга Націй , а зараз ООН) не здатні принести справжній, тривалий мир. Найбільш болючим симптомом кінця світу цього, слуга Божий Стефан вважає те, що відбувається всередині домівок (родин, сімей): «Чи є мир і згода в сім’ях? Ви побачите, що немає». Держава може утримувати зовнішній порядок силою, але вона безсила, коли руйнується інститут сім’ї. Вірш із Пророка Михея (7,6) описує повний моральний колапс, коли найрідніші за кров’ю люди стають найзавзятішими ворогами через егоїзм, гордість, невміння прощати і відсутність любові. Син проти батька, дочка проти матері – це руйнація поваги до старших і авторитету батьків. Він ставить риторичне запитання: «Хіба можна далі існувати при такому устрої?». Його відповідь – ні. Суспільство, де держави постійно воюють, а всередині сімей панує ворожнеча, схоже на будинок, який гниє зсередини. Він просто не може встояти під власною вагою. «Кінець світу цього» - це не знищення планети, а неминучий крах систем управління, які довели людство до такого стану. Оскільки люди самотужки (без Бога) не можуть виправити ані міжнародну політику, ані оздоровити сім’ю, то Боже втручання (очищення) стає єдиним виходом із глухого кута.
Брат Стефан порушує також проблему духовної байдужості, споживацтва та лицемірства так званого «християнського світу», порівнюючи його з суспільством перед всесвітнім потопом. Він цитує Ісуса Христа, Який описує часи перед потопом дуже буденно: люди їли, пили, одружувалися. Самі по собі ці речі не є гріхом – це нормальне людське життя. Але проблема полягає у фразі «і не думали». Людина повністю занурилася в матеріальний світ і побут, проігнорувавши попередження Ноя. Стефан Бохонюк пише, що сьогодні відбувається те саме: від бідного до багатого, від невченого до вченого – усі зайняті «зиском, збагаченням, розкішшю та їжею». Матеріальне благополуччя та щоденний комфорт закрили від людей Бога. Слуга Божий Стефан критикує суспільство за те, що замість справжнього пізнання Вічного Бога Єгови, люди захоплюються «традиційними, національними, театрально-артистичними виступами». Віра перетворилася на елемент культури, фольклору чи красивих обрядів. Люди святкують релігійні свята як красиві вистави, але серцем залишаються далекими від волі Творця. Вони пам’ятають назву свят, але забули Того, Хто їх спричинив. Стефан Бохонюк пише: «Я живу в Європі, яка називається християнською ... то зобов’язаний це писати». Це прямий докір суспільству, яке носить ім’я Христа, але живе за законами язичницького світу. Називатися Християнином і бути ним – це різні речі. Він пише: «християнин повинен жити так як жив Христос, і робити те, що робив Христос». Слуга Божий Стефан посилається на Псалом (39,9): «Я бажаю виконати волю Твою, Боже Мій, і закон Твій у серці Моїм». Справжнє християнство – це щоденне, практичне наслідування життя Ісуса Христа у Його скромності, чесності, любові та слухняності Отцю.
Далі Стефан Бохонюк описує, як людство потрапило ще в одну пастку: замість того, щоб змінювати своє внутрішнє життя, змінювати своє серце, воно почало прикрашати зовнішній світ. Брат Стефан ставить пряме й дуже гостре запитання: «Чому ж ви, християни, показуєте божество в різних високих прикрашених домах, у різних і різноманітних моделях, фігурах ... в усьому тому, в чому немає нічого живого?». Людям набагато легше побудувати красивий величний храм, розмалювати стіни, одягнути золоті ризи - ніж перемогти власну гордість, перестати обманювати чи почати щиро допомагати ближньому. Він дає жорстке порівняння: «Це все роблять нерозумні діти для забави». Ми бачимо, що всі ці матеріальні коштовності в релігії – це просто як іграшки. Дитина грається ляльками, бо не розуміє реального життя. Так само й дорослі люди граються в релігійні атрибути, не розуміючи Живого Бога. Христос показав Свою повноту у людському тілі – через Свої вчинки, любов, милосердя і ласкавість. Він не будував палаців і не носив золотого одягу. Тому християнам робити акцент на пишності – це повне викривлення суті вчення Ісуса Христа. Друга серйозна перешкода для живих стосунків з Богом – це впевненість суспільства у своїй освіченості. Слуга Божий Стефан цитує відому істину: «хто думає, що він знає, то він нічого не знає» (це перегукується з 1Кор8,2). Сучасна людина вважає себе занадто розумною та прогресивною, щоб сісти й просто, як дитина, вчитися з Біблії. Люди вивчають складні філософії, теологічні теорії, історію релігій, але при цьому не розуміють найпростішу базову істину: «Хто Закону не виконує, той Бога не знає». Вони «довчилися до того, щоби нічого не знати», бо за інтелектуальними суперечками втратили Бога як Особистість. Стосунки з Богом – це не емоції під час церковного служіння і не знання догматів. Це послух Його волі. А Його воля – це виконання Його Закону. Якщо людина каже, що вірить у Бога, але продовжує жити в егоїзмі, порушуючи Його заповіді, то її віра – це фікція. Брат Стефан підкреслює: «Бог хоче всім людям простити ... а для того Він дав Закон». Закон Божий даний не для того, щоб обмежити людину, а щоб через його виконання людина могла очиститися, пізнати характер Творця і уподібнитись до Нього.
Продовжуючи, Стефан Бохонюк критикує одну з найпопулярніших доктрин багатьох протестантських церков – вчення про «вознесіння (підхоплення) церкви на небо», перед великою скорботою. Він звертається до конкретних деномінацій (баптистів, п’ятидесятників, та інших ...) не як до ворогів, а як до братів («ми, християни, просимо всіх ...»). Брат Стефан закликає їх змінити мислення і проповідувати та очікувати Царство Боже «тут, на землі». Він називає ідею про взяття на небо «нісенітницею» та «обплутуванням», посилаючись на відомий біблійний принцип із Псалмів: «Небо – небо для Господа, а землю дав синам людським» (Пс 113, 24). За задумом Творця, людина була створена для землі, і Божий план порятунку передбачає очищення та відновлення саме цієї планети, а не евакуацію людства в інший вимір. Щоб обґрунтувати, чому християни мають діяти на землі, а не чекати на підхоплення, слуга Божий Стефан цитує слова Ісуса про місію Утішителя (Духа Святого), Який діє через віруючих. «Викриття за гріх (невіру)»: Гріх світу полягає в тому, що він відкинув Христа та Його праведний устрій життя, обравши натомість егоїзм та насильство. Християни на землі мають бути живим докором цьому гріху через свою праведність. «Викриття за правду»: Оскільки Христос вознісся до Отця і фізично Його на землі немає, єдиним доказом правди та існування тепер мають бути Його учні. Якщо християни просто чекають на небо і не змінюють життя навколо, то світ ніколи не побачить «правду Христа». «Викриття за суд (осудження князя світу)»: «Князь світу цього» (сатана) та всі побудовані ним «звірячі» системи управління вже засуджені Богом. Оскільки їхній вирок підписаний, завдання християн на землі не підкорятися правилам цього засудженого світу, а безстрашно проголошувати наближення нової Божої влади. Стефан Бохонюк наголошує на глибокому парадоксі: проповідники, які зосереджені лише на майбутньому взятті на небо, стають пасивними щодо несправедливості, яка діється навколо них. Вони ніби кажуть: «Світ гріховний, ну й нехай, нас скоро заберуть». Брат Стефан показує нам, що істинне вчення Христа вимагає від віруючих бути «сіллю землі» та «світлом для світу» саме тут, на землі, ведучи активну духовну боротьбу за Божу правду в суспільстві.
Далі Стефан Бохонюк продовжує критику «бездіяльного християнства». Він ставить перед кожним віруючим дзеркало чесності, змушуючи перевірити: чи є його віра живою силою, чи це просто емоційна маска. Стефан Бохонюк звертається до людей, які голосно заявляють про свою духовність: «Ви хвалитеся, що маєте Духа Святого. Чому ж у вас немає Слова Його?». Багато релігійних громад будують служіння на емоційному піднесенні, гучній музиці чи переживаннях, вважаючи це ознакою присутності Бога. Слуга Божий Стефан повертає нас до біблійного правила – Святий Дух ніколи не діє окремо від Божого Слова. Якщо людина стверджує, що наповнена Духом, але не знає, не розуміє і не цитує у щоденному житті Святе Письмо, її духовний стан – це ілюзія та самообман. Дух Святий прийшов, щоб нагадати слова Христа, а не замінити їх емоціями. Стефан Бохонюк ставить гостре риторичне запитання: «і чому ж ви, віруючі, не викриваєте світ ...?» Згідно з Ін (16, 8), місія Духа – викривати світ. Оскільки Дух Святий діє через людей, саме християни мають бути голосом совісті у суспільстві. Якщо віруючі мовчать, коли навколо коїться беззаконня, несправедливість, брехня чи корупція, вони зраджують свою місію. Він критикує «затишне християнство», яке закрилося в стінах своїх церков і боїться вголос сказати світові, що його спосіб життя є гріховним перед Богом. Висновком є пряме й жорстке звинувачення: «Ви тільки називаєтеся віруючими, але не віруєте в Нього, бо не виконуєте діл Його». Віра – це дієслово. Не існує такого поняття як «пасивна віра». Справжня довіра Богові автоматично, природньо народжує послух. Якщо дитина довіряє батькові, вона слухає його поради. Якщо людина ігнорує заповіді, вона фактично не вірить, що Бог правий. Брат Стефан знову нагадує нам, що діла Божих рук – істина і суд (справедливість), а всі Його заповіді – «непохитні, підтверджені на віки вічні». Оскільки Божий Закон є вічним мірилом, людина не може вважатися Божою, якщо вона це мірило ігнорує. Ми знаємо, що багато віруючих буквально чекають, що вони побачать Ісуса Христа або Бога фізичними очима. Слуга Божий Стефан прямо каже: «Це хибне ваше розуміння і даремне ваше сподівання». Він наводить біблійний факт: «Бога ніхто ніколи не бачив і бачити не може» (1Тим 6,16 і Ін 1,18). Бог є безмежним Духом і Його неможливо охопити людським зором. Стефан Бохонюк дає чітку форму