На початку альманаху Стефан Бохонюк піднімає фундаментальне питання: що стається із суспільством та його державними установами, коли Божий Закон перетворюється на звичайну паперову декорацію? Брат Стефан починає з чіткого діагнозу: «Оскільки люди забули Закон Божий то настали тяжкі і складні часи» (Іс 5,24). В історичному контексті 1929 рік – це був період початку Великої депресії, стрімкого зростання радикального націоналізму, фашизму в Європі та жорстоких більшовицьких експериментів в СРСР. Світ охопила тривога. Слуга Божий Стефан пояснює - цей хаос є не просто економічними чи політичними прорахунками, а першочергово моральною катастрофою людства – відмовою від Закону Божого та Його Десяти Заповідей. Він висуває серйозне звинувачення керівному та інтелектуальному класу суспільства – сильних світу цього, можновладців, начальників, правителів та вчителів. Стефан Бохонюк фіксує страшний парадокс міжвоєнної Волині в тому, що «Євангелія лежать на столах у церквах, костелах і в судових установах лише для формальності» У православних церквах та католицьких костелах Євангеліє лежало в позолочених оправах. У польських судах свідки та підозрювані складали присягу на Біблії. Але це була лише порожня, театральна формальність (Мф 23,27). Книгу цілували, але її настанов (чесного суду, любові, захисту бідних) ніхто не виконував. Закон Бога перетворився на елемент бюрократичного інтер’єру. Брат Стефан ділить тогочасне суспільство на дві категорії за рівнем доступу до знань: Неграмотні (простий народ) – вони не вміють читати Євангельські вислови, і брат Стефан каже, що це «не дивно». У 1929 році на Волині (як і в інших регіонах) рівень неписьменності серед селян залишався дуже високим, а офіційне духовенство, як ми пам’ятаємо, не поспішало вчити людей самостійно досліджувати Святе Письмо. І друга категорія – це «грамотні та вперті» (еліта). Вони вміють читати, мають освіту, дипломи та чини, але цілком відкидають знання Євангелія. Їхня сліпота є набагато страшнішим гріхом, бо вона свідома. Вони знають, що чинять несправедливо, але «вперто» продовжують «здирати з людей шкіру» податками та виправдовувати винних за хабарі. Освіченість, яка позбавлена страху Господнього, перетворюється на цинізм(Пс 110,10). Еліта, яка вміє читати Закон, але свідомо порушує Його заради привілеїв, веде народ на очевидну загибель і несе повну відповідальність за хаос у країні. Слуга Божий Стефан геніально засвідчує зміст Нового Завіту: «А Євангеліє тільки і вчить правильного життя». Добра Новина – це не збірка містичних таємниць для богословських дискусій. Це життєва і практична Книга про те, як люди мають співіснувати на землі. Брат Стефан показує конкретні настанови, без яких неможливо побудувати Новий Світ: «любити одне одного» - основа всесвітнього братерства, яка руйнує національний та класовий егоїзм; «поважати одне одного» - визнання гідності кожної людини, незалежно від її «рангу», багатства чи бідності; «прощати одне одного» - єдина альтернатива революційній помсті та люті, які руйнували світ тоді і продовжуть руйнувати сьогодні. Стефан Бохонюк помічає виразну деталь у побуті тодішньої еліти: «У кожного так званого освіченого ми бачимо безліч книг…». Кінець 1920-х років – це епоха розвитку світської науки, соціології, економіки та політичної філософії. Освічені люди (судді, чиновники, професори) збирали величезні домашні бібліотеки, читали праці Маркса, теорію капіталу, правові кодекси та художню літературу. Вони вважали себе вершиною цивілізації. І навіть якщо в будинку інтелектуала чи можновладця і була Біблія, вона зберігалася там «лише для того, аби була» - як ознака статусу, традиції чи гарного смаку. Її не відкривали щодня з трепетом, щоб перевірити за нею свої державні рішення чи особисті помисли і вчинки. Слуга Божий Стефан з сумом констатує: «розуміти ж написане в ній мало хто розуміє». Чому не розуміють? Тому що читають її (Біблію) через призму людських догматів та традицій офіційної церкви, або шукають у ній лише містику про небо, повністю ігноруючи її прямий земний заклик до справедливості, чесного суду й милосердя (Мф 6,10). Спасіння суспільства почнеться тоді, коли люди відкладуть убік хибні людські теорії, відкриють Слово Боже й почнуть щиро втілювати його «простоту» в життя (Пс 110,10). Далі Стефан Бохонюк розкриває подвійну силу Святого Письма: Біблія не лише веде людину до внутрішнього очищення, але й перетворює її на безстрашного борця з релігійним обманом та ідолопоклонством. Він нагадує первісне призначення Божого Слова, посилаючись на відомий вірш Апостола Павла: воно дано «для докору і для настанови в праведності». Людина не може змінити суспільство, якщо не почне з себе. Через сумліне читання Біблії людина спочатку «виправляє саму себе» - вириває зі свого серця світський егоїзм, жадібність та хитрість. Тільки пройшовши цей внутрішній суд, вона отримує моральне право давати «настанови до праведності» своїм слухачам. Стефан Бохонюк виводить цілковито точне правило «пробудженого» християнина. Пізнавши Живого Бога, людина «заперечує в прямому значенні всі бездушні речі і предмети, що називаються святинею чи божеством». Для брата Стефана у 1929 році це була дуже гостра і небезпечна тема. Він сміливо і прямо називає «мерзотою і глупотою» те, перед чим схилялися мільйони: позолочені ікони, статуї, культові предмети, мощі та пишні церковні атрибути, які офіційне православне та католицьке духовенство оголосило святинями. Чому це мерзота? Тому що ці бездушні предмети засліплюють людей. Вони змушують народ цілувати матеріальні речі й ходити на хресні ходи, замість того, щоб пізнавати Ісуса і Його Заповіді, виконувати їх та чинити правду і справедливість. Коли людина через Євангеліє пізнає Бога в особі Ісуса Христа, у неї народжується «ревне бажання викривати і навчати інших». Слуга Божий Стефан категорично забороняє віруючим мовчати або ховатись від земних реальних проблем. Він цитує знамениту притчу про таланти: «кому дано – з того спитається» (Лк 12,48) та «таланта в землю закопувати не можна» (Мф 25,25). Якщо Бог відкрив тобі очі на неправду «паспортного духовенства» та «звірячих урядів», ти не маєш права сидіти тихо. Ти зобов'язаний бути «трубою» совісті для свого села та своєї країни (Суд 7,20).
«Знати Бога є повною праведністю, і визнавати владу Його є коренем безсмертя» (Прем 15,3). Визнавати владу Бога – це не просто визнавати Його існування на небі. Це означає визнати авторитет Його Десяти Заповідей над своїм щоденним життям (Пс 110,10). Коли людина повністю упокорює свій егоїзм перед Божим Законом любові та справедливості, вона з'єднується з Живим Вічноіснуючим істинним Богом і пускає коріння у вічне життя. Жодні кризи, війни чи руйнація старого світу не здатні знищити таку душу. Безсмертя людини починається з визнання того, що Божі Закони є вищими за будь-які людські закони.
Продовжуючи, Стефан Бохонюк пише про віру. Він ділиться формулою: істинна віра не можлива без усвідомленого знання Біблії, а сліпа віра – це лише інструмент, за допомогою якого лідери забезпечують собі розкіш за рахунок бідних (Мф 23,27). Він пише: «для віри необхідне знання; знання ж береться зі Святого Письма – Біблії». Традиційні церкви століттями проповідували: «Вам не треба думати чи глибоко знати Біблію, просто сліпо вірте в те, що каже батюшка чи ксьондз». Брат Стефан називає це пасткою. Справжня віра не є сліпим фанатизмом чи емоційним трансом. Вона народжується з глибокого розумового дослідження Біблії. Людина повинна чітко розуміти, чому вона вірить і чому саме вона зобов'язана виконувати Закон Божий. Слуга Божий Стефан додає: «Віра вимагає, щоб людина в усіх відношеннях була в усьому вірна». Якщо ти знаєш Закон, ти маєш бути вірним йому всюди – на роботі, в суді, в сім'ї, відмовляючись від хабарів та обману (Іс 33,15). Брат Стефан зриває маску праведності з традиційних церков (різних деномінацій). Вони говорять: «Ходи до церкви, в костел» - це є вимога порожньої відвідуваності будівель, за якою не стоїть зміна серця. «Дотримуйся сповіді наушної»- це критика практики усної таємної сповіді священнику, яку Стефан Бохонюк вважав людською вигадкою, що часто використовувалася для контролю за розумом парафіян. «Давай жертви, плати їм щедро за молитви» - пряме звинувачення в релігійній комерції. Брати гроші за треби, хрещення, похорони чи молитви за здоров'я – це є гріх і знущання з бідного народу. Слуга Божий Стефан розкриває головний психологічний і фінансовий прийом лжепроповідників: «слухай тільки те, що вони тобі говорять, то потрапиш до царства Небесного … Для себе ж вони влаштовують тут рай». Людям, які важко трудяться і живуть в бідності, лідери продають ілюзію – «терпіть гніт, платіть нам, і після смерті полетите в рай». Поки бідні селяни мріють про майбутній небесний рай, релігійна номенклатура влаштовує собі комфортний, багатий і безтурботний «рай» тут зараз, на землі – за рахунок тих самих бідняків. Це є цинічним обманом, який тримається виключно на тому, що «люди не мають знання, і тому відвернулися від Закону Божого».
Далі Стефан Бохонюк використовує метод приголомшливого контрасту, порівнюючи звичайний кримінал із системними маніпуляціями офіційних церков та проповідників. Він змальовує наочне порівняння, яке б'є в саму суть суспільної сліпоти: Злодій і грабіжник діють таємно. Вони бояться світла, ховаються «в ночі» або в «прихованих місцях», бо знають, що порушують закон суспільства, і за це їх чекає покарання. Натомість, ті, хто торгує обіцянками неба, діють абсолютно легально й демонстративно. Вони виходять «на всі підвищені місця», будують пишні споруди « у вмисне влаштовані доми», збирають величезні натовпи в публічних місцях. Їх не просто не карають – суспільство їх шанує та оберігає. Цей легальний визиск є куди небезпечнішим за нічні пограбування.
Слуга Божий Стефан з неймовірною точністю описує механізми психологічного тиску та маніпуляції масовою свідомістю (Мф 23,27-28). Багато проповідників вчилися ораторському мистецтву не для того, щоб відкрити людям очі, а щоб заколисати їхню здатність самостійно та критично мислити. Під впливом красивих театральни обрядів, обіцянок загробного раю та залякувань пеклом, людина буквально «п'яніє» (Одкр 17,2). Вона втрачає тверезий євангельський розум, який вимагає перевіряти лідерів за їхніми ділами (Мф 7,16). Фінал цього «релігійного гіпнозу» є соціально трагічним. Наляканий або зачарований віруючий готовий віддати все, що має, за спасіння своєї душі. Прості селяни та робітники, часто самі голодуючи, несли останні копійки, щоб заплатити за треби, молитви та різні пожертви. Вони залишалися самі «в наготі, холоді й голоді», віддаючи плоди своєї важкої фізичної праці тим, хто жодного дня не працював у полі чи на заводі. Найстрашніше є те, що обдурена людина після цього «ще поважає» свого кривдника. Вона схиляється перед ним, цілує йому руки й вважає його «святим благодійником», хоча цей лідер просто цинічно скористався її неосвіченістю. Увесь цей жахливий релігійний бізнес тримається лише на одній опорі – на невіданні (духовній неосвіченості) народу. Якби люди самі читали Біблію, якби вони знали і виконували Десять заповідей, цей обман розвалився б за одну секунду. Знання Слова Божого миттєво протвережує людину від релігійного сп'яніння, відкриває їй духовні очі та вуха.
Продовжуючи, Стефан Бохонюк фіксує велике історичне лицемірство своєї епохи: «Багато народів назвало себе християнами, тим більше Європейські держави. Назва то хороша; але де ж діла християнські?...» Усі провідні країни Європи того часу (Польща, Німеччина, Велика Британія, Франція та інші) офіційно вважалися «християнськими націями». Їхні лідери клялися на Біблії, храми були переповнені, а релігія була частиною державної ідеології. Проте брат Стефан дивиться вглиб: за цією красивою етикеткою ховалося лукавство. Ці ж самі «християнські уряди» гнітили власні народи, збирали хабарі в судах, утримували колонії та накопичували зброю для нової світової війни. Це є зрадою Імені Христа. Щоб викрити гнилість політичних та релігійних «вельмож», Стефан Бохонюк повертає нашу увагу до Ісуса Христа та до Його характеру. Ісус Христос не створював бюрократичних податкових систем («17 податків») чи корумпованих судилищ. Слуга Божий Стефан пише: «Він не віддаляв Себе від інших» - це прямий удар по тогочасній еліті. Політики, багатії та вище духовенство відокремлювали себе від простого працюючого народу розкішними палацами, чинами, спецпайками та автомобілями. Ісус же, будучи Сином Божим, жив серед простого народу, їв із ними . Він «зробився слухняним аж до самої смерті» (Флп 2,8). Справжній служитель Христа – це той, хто спускається до людей, а не вивищує себе над ними. Характер Ісуса Христа - Його чесність, некористливість, вірність, любов та абсолютна непричетність до зла – є Світлом і єдиним ліхтарем, який може вивести людство з пітьми.
Жовтень 1929 року ознаменувався початком світової економічної кризи, яка дуже боляче вдарила по аграрній Волині. Ціни на сільгосподарську продукцію впали, заробітків не було, а податки залишалися високими. Це породило атмосферу тотальної безнадії та стресу в сім’ях. Батьки були зайняті виживанням, а релігійні установи (зокрема домінуюча серед українців православна церква) переживали внутрішню кризу та втрачали авторитет, оскільки часто не могли дати людям реальної підтримки чи відповідей на хвилюючі питання. Поведінка молоді (пиятика, бійки, розпуста), про які з болем пише Стефан Бохонюк, була класичною формою соціального ескапізму (втечі від реальності) в умовах кризи. Молоді люди не бачили майбутнього – не було можливості здобути освіту чи знайти роботу. Через це виникало відчуття безглуздості життя, яке глушили алкоголем і гулянками. Оскільки легальних альтернативних культурних чи просвітницьких центрів для українців майже не створювали (або їх закривала польська влада), «будинки з дурними навиками» ставали єдиними доступними місцями, які ж до того свідомо не чіпала поліція. Владі було вигідно, щоб українське населення деградувало. Режим часто крізь пальці дивився на побутове розбещення, пиятику та розваги, оскільки деморалізована молодь не становила загрози для польської адміністрації. Натомість організовані, мирні, тихі, богобоязливі люди викликали підозру, тому їхню діяльність суворо відслідковували, вимагаючи «потрібний дозвіл і відповідне приміщення».
Далі брат Стефан нагадує, що Бог створив людину… «і ось, добре воно» (Бут 1,26-31). Але згодом «людство поділилось на нації, ворогуючі між собою, і так воно дійшло до наших днів». Стефан Бохонюк піднімає фундаментальне питання: чому світ, створений Богом досконалим, перетворився на арену нескінчених воєн та ворожнечі? Слуга Божий Стефан повертає нас до самих витоків – до Книги Буття. Бог створив світ як єдиний, гармонійний та ідеальний дім для людства. У початковому задумі Творця не було кордонів, колючого дроту, класової ненависті чи національної ворожнечі. Усе творіння перебувало в абсолютній злагоді. Стефан Бохонюк констатує гірку історичну реальність: «… людство поділилось на нації, ворогуючі між собою, і так воно дійшло до наших днів». Замість єдиної людської родини світ отримав роздроблені держави і нації, які бачать одна в одній ворогів. Наочним прикладом цього ми можемо бачити жовтень 1929 року (коли був написаний цей альманах). Цей місяць став початком Великої депресії – світової економічної катастрофи. Замість того, щоб допомагати один одному, країни закривали кордони, вводили мита і звинувачували сусідів. Посилювався в Європі націоналізм та мілітаризм. Слуга Божий Стефан бачив, що людство нічого не навчилося після Першої світової війни й продовжує шлях самознищення. Він прямо вказує на причину цього розколу: «Значить, не було відання (знання), бо мало хто читав Біблію» (Див.:Іс 11,9). Це не брак політичної мудрості і не погані закони чи економічні проблеми. Це духовний голод і відсутність знання від Господа (духовне неуцтво). Поділ на ворогуючі класи та нації стався тому, що люди відкинули Слово Боже і забули, що вони є дітьми одного Творця. Стефан Бохонюк дає дуже глибоке тлумачення пророцтва Ісаї («бо земля повна пізнання Господа»), де «земля» - це не просто ґрунт під ногами чи територія певної держави. Справжня «Божа земля» - це серце людини. Коли людина читає Біблію та наповнюється знанням Бога, її внутрішній світ змінюється. У такому серці зникає ненависть до інших націй чи до інших верств суспільства і туди повертається початкова (первинна) гармонія творіння. Ворожнеча між народами, мовні бар’єри та егоїзм – це не природний стан людини, а наслідок духовного падіння. Поки людство намагається вирішити міжнаціональні конфлікти лише зброєю чи політичними союзами, воно лікує симптоми, а не хворобу. Людина, яка глибоко розуміє Святе Письмо, отримує «імунітет». Її «ніхто не обманить і не обплутає» політичними гаслами, які закликають до ненависті. Вона бачить у кожній людині, незалежно від нації, образ Божий. Брат Стефан закликає кожного читача стати тією «землею», яка приймає Божі знання. Якщо ми хочемо бачити Новий Світ миру і справедливості на землі, ми маємо дозволити Богові відновити Його ідеальний План спочатку всередині нас самих.
Далі, Стефан Бохонюк продовжує критику людських книг, яку він почав в №6 за 1929 рік. Якщо тоді він критикував більшовиків та анархістів, то в цьому номері 9-10 він розширює критику на будь-яку літературу, яка романтизує повстання, революції та радикальний націоналізм. Брат Стефан бачить, що такі книги підживлюють агресію та змушують людей страждати в реальних конфліктах. Ця світська наука та культура «зіпсовані», бо вони вчать ділити світ на «своїх» і «чужих». Слуга Божий Стефан пише: «Прикро слухати, як учителі вливають отруту в дитячі душі, навчаючи національної історії». Це дуже радикальна заява, особливо для Волині 1929 року, де під польською владою точилися жорсткі національні суперечки між поляками, українцями та іншими народами. Кожна сторона намагалася через школи виховувати патріотів, готових воювати за свою націю. Стефан Бохонюк називає викладання такої історії «отрутою». Чому? Тому що тогочасні підручники з історії зазвичай будувалися на описі минулих воєн, образ, перемог над сусідами та плеканням майбутньої помсти (реваншизму). Замість того, щоб вчити дітей любові та людяності, школа навчала їх змалечку ненавидіти інші народи та пишатися військовими перемогами минулого.
Продовжуючи, слуга Божий Стефан викриває глобальне політичне лицемірство. Світові лідери на міжнародних трибунах голосно заявляють про прагнення до миру. Проте в цей самий час вони виховують нові покоління в дусі мілітаризму та націоналістичного егоїзму. Він розуміє і доносить до нас глибоку істину, що неможливо досягти загального миру на землі, якщо дітей змалечку вчать культу зброї та ворожнечі. На противагу людським підручникам та політичним маніфестам Стефан Бохонюк ставить Святе Письмо. Він наголошує, що лише Біблія дає об’єктивне розуміння того, що відбувається в світі. Вона пояснює, що суспільний неспокій (зокрема світова криза осені 1929 року) – це логічний результат відходу від Бога та Його Закону.
Далі брат Стефан пише, що йому робиться недобре, коли він читає газети, де пишуть «про мир і роззброєння». То про який «мир і роззброєння» він читав у жовтні 1929 року? Це Женевська конференція з роззброєння та Ліга Націй: У 1929 році провідні держави світу (США, Велика Британія, Франція) проводили нескінчені засідання, обговорюючи обмеження флотів та сухопутніх армій. Далі – Пакт Бріана-Келлога: За рік до цього (у 1928 році) більшість країн світу урочисто підписали договір про відмову від війни як інструменту національної політики. У 1929 році цей пакт офіційно набрав чинності. Газети майоріли заголовками «Ера воєн закінчилася! Попереду вічний мир!». Стефан Бохонюк дивився на ці заголовки й бачив повне лицемірство, адже паралельно з розмовами про роззброєння всі ці країни продовжували таємно модернізовувати заводи, випускати нові кулемети, танки та хімічну зброю. Брат Стефан пише: «… якщо би там діти збиралися і і так радили і робили, то не було б дивно. Але там збираються великі і сильні світу цього і несуть таку нісенітницю …». Він використовує дуже влучне порівняння. Коли діти граються у пісочниці й не дотримуються власних правил – це природно, бо вони маленькі і не мають зрілого розуму. Але коли сивочубі дипломати, президенти та банкіри серйозно підписують папери про мир («паперовий мир»), а за лаштунками фінансують військові бюджети – це виглядає як абсурд і трагікомедія. Слуга Божий Стефан цитує Псалом (7,17) і попереджає, що військова машина, яку лідери світу так ретельно вдосконалюють, зрештою знищить їх самих. Вони риють яму, в яку самі ж і впадуть.
Стефан Бохонюк пише: «Всі владарі хочуть, щоби видані ними закони виконувалися добросовісно і беззаперечно, забуваючи те, що вони самі повинні слугувати прикладом для своїх підлеглих». (Мф 7,12). Він вказує на класичну хворобу будь-якої влади – лицемірство. Правителі вимагають від простих людей суворого виконання законів, сплати податків та покірності. Проте самі лідери ці закони постійно порушують. Брат Стефан нагадує їм золоте правило (заповіт) Ісуса Христа із Євангелія від Матфія (7,12): «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви…». Влада має починатися з особистого прикладу та служіння, а не з тиранії. І далі: «…Жаль дивитись тепер на цей устрій … найменший службовець у будь-якій установі знущається над тим жалюгідним хліборобом, який годує, напуває й одягає його». Це дуже жива картина життя на Волині у 1929 році під польською владою. Більшість євангельських громад складалися з бідних селян-хліборобів. Вони важко працювали на землі, але коли приходили до державних установ, стикалися з презирством, хабарництвом та знущанням з боку дрібних чиновників. Стефан Бохонюк викриває цей абсурд: державний апарат існує за рахунок податків селянина, чиновник буквально «їсть його хліб», але при цьому дивиться на нього зверхньо. Брат Стефан говорить, що кількість чиновників та «начальників» стрімко зростає. Він знаходить цьому чітке пояснення у Книзі Приповістей Соломонових (28,2): «Коли країна відступить від закону, тоді багато в ній начальників». Коли суспільство втрачає Божий моральний Закон, державна система починає гнити. Щоб утримати контроль, влада створює все більше й більше контролюючих органів, міністерств та інспекцій. Величезна кількість чиновників – це не ознака сили держави, а навпаки, ознака її духовної хвороби та швидкого краху («устрій, який закінчує своє існування»).
Далі Стефан Бохонюк яскраво описує класичну проблему бюрократичної держави. Чиновники («урядники») самі не виробляють хліб, одяг чи тепло, але державний бюджет має повністю забезпечити їхній високий рівень життя – від житла до розкішного кабінету. До того ж, чиновник захищений законом. Він відпрацював свої «певні години» і йде відпочивати, тоді як фінансовий тягар за його утримання лягає на плечі бідних трударів-хліборобів. Брат Стефан пропонує порахувати реальний бюджет звичайного селянина. Якщо відняти від його важких заробітків вартість насіння, всіляких сіялок та плугів, їжі, одягу для сім’ї та величезні державні податки, то виявляється, що селянин працює в мінус! З погляду справедливості держава мала б не забирати в нього останнє («брати з цього»), а навпаки фінансово підтримувати («необхідно дати»). Стефан Бохонюк пише: «… та ще в такий час, як цей 1929 рік, що праця хлібороба без ціни…». Це пряме свідчення початку Великої депресії (жовтень 1929 року). Світова економічна криза вдарила по сільському господарству найболючіше – ціни на зерно, льон, худобу та інші продукти праці волинських селян обвалилися майже до нуля. Селяни працювали цілодобово («день і ніч»), виробляли свою сільгосппродукцію, але не могли продати її за адекватну ціну, щоб бодай сплатити податки. Вони опинилися в економічній пастці. Слуга Божий Стефан запитує у можновладців, чи не варто було б їм подивитися на життя селян і полегшити їхню долю? Він каже: «Бо ми, бідні, трудящі хлібороби є коренем. Якщо корінь не зіпсутий, то стовбур, гілки і верхи – хороші. Але якщо корінь зіпсований, то все ні до чого не годиться». Стефан Бохонюк геніально використовує зрозумілий образ дерева. «Корінь» - це прості трудящі люди, селяни та робітники, які своєю працею тримають усю країну. «Стовбур і гілки» - це державний апарат, чиновники, армія та еліта («верхи»). Він застерігає владу: якщо ви знищите, знекровите чи доведете до зубожіння свій корінь, то все ваше «дерево» (держава, устрій) неминуче впаде і згниє. Не може верхівка процвітати, коли корінь помирає від голоду та несправедливості. «Ніхто про бідарів не турбується, а клопочуться якби лише з нужденних узяти» - пише далі брат Стефан. Він викриває повну байдужість тогочасної політичної системи («звірячого устрою»). Замість того, щоб у такі важкі часи страшної кризи 1929 року підтримати людей, урядовці шукають лише нові способи витиснути з бідняків останні копійки у вигляді податків. Земні судді та чиновники часто брали хабарі («підкуп») або судили залежно від статусу («дивилися на обличчя»). Але є «Правлячий і всезнаючий Бог богів … і підкупу не візьме … але начальників очікує суворе випробування».
Стефан Бохонюк протиставляє їм Царя Всесвіту. Перед Богом усі рівні – і бідний селянин, і президент країни. Більше того, він знову цитує Книгу Приповістей ( 6,1-9), підкреслюючи, що відповідальність лідерів є значно вищою, і на них чекає найсуворіше випробування.
Слуга Божий Стефан завершує альманах не безнадією, а конкретним закликом: Читайте Біблію! Тоді знайдете порятунок від кризи, від несправедливості та шлях до життя, щастя, миру, братерства і свободу у Христі, і буде Царство Боже на землі. Амінь.
Сестра Олена Серпень 2026 року