Євангельський альманах №5-6 за 1930 рік, який був підготовлений до друку і присвячувався конкретно темі побудови Царства Божого на землі, на жаль тодішньою поліцією конфіскований і знищений. В інших альманахах вислів «Царство Боже» вживається Стефаном Бохонюком 133 рази, а «Царство Боже на землі» - 39 разів, що і дає нам можливість дослідити цю тематику.

Розуміння Стефаном Бохонюком поняття Царства Божого, а особливо ідеї “Царства Божого на землі”, формується не як абстрактна богословська конструкція і не як утопічний соціальний проект, відірваний від реальності, а як глибоко пророче, екзистенційне й історіософське бачення, що народжується з цілісного і відповідального прочитання Святого Писання, з особистого досвіду страждань, хвороб, духовної боротьби та з болісного осмислення трагедій і зламів ХХ століття. Для Бохонюка Царство Боже не є лише віддаленою есхатологічною реальністю, відкладеною “після смерті” або перенесеною у невизначене “після кінця світу”, але й не зводиться до суто внутрішнього, містичного стану душі, замкненій у приватній релігійності. “Царство Боже – всередині вас”. “Хіба ж не знаєте, що ви – храм Божий, і Дух Божий живе у вас?” (1 Кор 3:16). (Євангельсьий альманах- надалі ЄА 1.1924). Царство Боже постає як жива, активна присутність Божої влади в історії, як реальність, що вже тепер входить у світ, діє в ньому, судить, очищає, розмежовує і водночас відновлює людину, народи та сам хід історії.

У цьому баченні Царство Боже є передусім владою Бога-Слова, яке входить у світ не силою меча і не політичним пануванням, а силою істини, суду і морального світла. Бохонюк усвідомлює Царство Боже не як простір безконфліктного спокою, а як арену духовного протистояння, де світло входить у темряву і викриває її. Саме тому для нього проголошення Царства Божого нерозривно пов’язане з Днем Господнім, із судом, який уже триває, з розкриттям неправди людських систем, імперій, ідеологій і псевдомиротворчих проектів. Царство Боже на землі не означає для нього тріумф релігійної інституції або християнізацію державних структур, а означає проникнення Божого Закону в серце людини, у її совість, мислення і вчинки, що неминуче змінює і суспільні відносини, і історичні процеси. “Після того ж, як виданий був Іван, прийшов Ісус до Галилеї, проповідуючи Євангеліє Царства Божого і кажучи, що настав час і наблизилося Царство Боже: покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк. 1:14–15).

Любий друже і брате, зверніть вашу увагу на слова Ісуса: “настав час і наблизилося Царство Боже”(ЄА 2.1924).

Важливо, що Бохонюк послідовно відкидає ототожнення Царства Божого з будь-якою формою земної влади. Він однаково критично ставиться і до тоталітарних ідеологій, і до ліберальних обіцянок прогресу, і до релігійних систем, які намагаються легітимізувати насильство або прикрити Божим іменем людську гординю. У його розумінні Царство Боже не може бути побудоване через примус, війну, революційний терор чи політичні угоди, бо все це належить до логіки “цього світу”, який лежить у злі. Навпаки, Царство Боже приходить як моральний виклик, як суд над сумлінням, як вимога покаяння і внутрішнього переродження, без яких жодна зовнішня перебудова не має тривкої вартості.

Разом із тим Бохонюк рішуче не зводить Царство Боже лише до індивідуального спасіння. Його думка рухається ширше, адже якщо Бог є Господом історії, то Його Царство неминуче торкається народів, соціальних відносин, економіки, культури і права. Проте цей вплив не здійснюється через насадження “християнського порядку” зверху, а через формування людей нового типу – людей, у серцях яких написаний Закон Божий. Саме тому Царство Боже на землі в його баченні починається не з державних реформ, а з духовної дисципліни, з навчання Писанню, з відновлення страху Господнього, з правдивого розрізнення добра і зла. Там, де людина живе за правдою, милосердям і справедливістю, там уже діє Царство Боже, навіть якщо зовнішній світ залишається ворожим і темним.

“Прошу вас усіх, особливо проповідників різних громад: під час читання Євангелія читайте самих себе, бо багато з вас, та мало не всі, вивчаєте Євангеліє для того, щоб сперечатися з іншими; це не відповідає вченню Христа Ісуса. Це ваші власні похоті й пожадання. Господь наш Ісус Христос навчав про Царство Боже, учні Його й Апостоли викладали вчення про Царство Боже» див.: Мк. 1,14–15; Діян. 28,23.31) (ЄА 3.1924) .

Бохонюк мислить, що Царство Боже як реальність, що водночас прихована і явлена. Воно не завжди видиме у формах політичного успіху чи історичної перемоги, але проявляється у витривалості праведників, у їхній здатності не зрадити істину, не поклонитися ідолам сили, багатства і страху. У цьому сенсі Царство Боже на землі є дорогою хреста, дорогою свідчення, дорогою вірності, яка часто проходить через поразки, страждання і нерозуміння. Його бачення глибоко драматичне, тому що світ, який відкидає Божу правду, неминуче входить у фазу суду, розпаду і самознищення, тоді як ті, хто тримається Слова, стають “залишком”, через який Бог продовжує дію Свого Царства.

Таким чином, для Бохонюка “Царство Боже на землі” – це не завершений стан і не історичний проект з чіткими часовими рамками, а тривалий, болісний і водночас надійний процес входження Божої волі в людську історію. Це процес, у якому кожна людина поставлена перед вибором - бути співучасником цього Царства через покаяння, послух і служіння правді або залишитися у логіці світу, що минає. Саме в цій напрузі між уже присутнім Божим судом і ще не здійсненою повнотою Царства розгортається вся духовна драма, яку Бохонюк читає в Писанні, в історії і в людському серці, і саме в цій напрузі він бачить єдино можливий шлях справжнього оновлення людини і світу.

У центрі цього розуміння стоїть непохитне переконання Бохонюка, що Бог не відступив від історії і не залишив світ на волю сліпих сил людської політики, ідеологій чи насильства. Навпаки, історія для нього є простором безперервної Божої присутності, де Творець діє живо і реально – через Слово, через Духа і через суд. Саме тому у його текстах так наполегливо й майже тривожно звучить тема Дня Господнього. Це не абстрактна дата майбутнього і не символічна метафора, а тривалий, уже розгорнутий у світі процес Божого втручання, очищення і розмежування. День Господній у Бохонюка це час, у якому живе людство, час випробування сердець, викриття намірів і падіння всього того, що збудоване без Бога або проти Нього.

“Я твердо вірю і знаю, що люди, які люблять Правду і випробувані, необхідні Богові-Правді для створення всесвітнього, вічного і справедливого Його Царства. Таке Царство твориться з усіх народів, племен і народностей без різниці на стать і національність, але з усіх людей, що люблять Правду. Бог говорить через пророка Єремію: “Але хто хвалиться, хвалися тим, що розумієш і знаєш Мене, що Я – Господь, Який творить милість, суд і правду на землі; бо тільки це благоугодно Мені, – говорить Господь” (Єр. 9,24).” (ЄА № 2.1926).

У цьому світлі Царство Боже на землі не постає як ще одна людська система поряд із іншими, не є альтернативною політичною моделлю, соціальною утопією чи реформованою формою державності. Воно принципово іншої природи. Для Бохонюка Царство Боже це вияв Божої справедливості, яка входить у історію і діє в ній як суд і світло водночас. Воно не маскує зло новими гаслами, а безжально викриває фальш усіх людських порядків імперій, союзів, ідеологій і “мирних проектів”, що збудовані на гордині, силі та брехні. Там, де людина чи народ претендує на абсолютну владу, там, за Бохонюком, уже виявляється протистояння Царству Божому.

“Натомість, прийміть у ваше серце і думки любов, правду, суд, милість, довготерпіння, братерство і злагоду, хоч би якої статі, класу і національності ви були; і будуйте “Нове Царство Боже, тобто Добро, за вченням Христа Ісуса. Будуйте його саме там, де ви живете. Не зважайте на те, чи корінний ви житель, чи емігрант, знайте: всі ми – мандрівники і чужинці на землі, як і всі отці наші. Знайте, що час іде, і земне життя наше проходить, але правда – вічна, і той вічний, хто правду творить. Навчіться робити добро, то добро і буде; не звертайте уваги на більшість і починайте робити добро самі, бо трудівник першим вкусить плід від праці своєї. Лишень сміливо візьміться за добре діло – це є виконання Закону Божого. Праця ваша не буде марною”. (ЄА 7.1926)

Біблійна формула “Пізнається Господь за судом Його” стає для Бохонюка ключем до прочитання історії. Через неї він бачить логіку подій, катастроф і потрясінь ХХ століття не як випадковість, а як дію Божої правди. Суд у цьому розумінні не є лише каральним актом і це передусім розкриття істини, зняття масок, зруйнування ілюзій. Там, де ламається гординя правителів, де викривається неправда “миротворців”, де руйнуються системи, збудовані на насильстві й обмані, там, за Бохонюком, уже діє Царство Боже. Воно приходить не з тріумфом людської слави, а з болем істини, з очищенням через кризу і з вимогою покаяння.

Саме тому Царство Боже на землі у Бохонюка має глибоко драматичний характер. Воно не заспокоює світ, а тривожить його і не підтверджує людські плани, а судить їх і не пристосовується до історії, а ламає її хибні напрямки. І водночас у цьому суді прихована надія, бо там, де відкривається правда, з’являється можливість оновлення. Для тих, хто приймає світло Божого суду, Царство Боже стає не загрозою, а шляхом – дорогою до внутрішнього очищення, до відновлення правди в серці й до участі у новій, Божій реальності, яка вже починається серед руїн старого світу.

Водночас Бохонюк послідовно відкидає будь-яке ототожнення Царства Божого з інституційною церквою, з релігійною ієрархією або з традиційною конфесійною формою, наголошуючи, що справжня присутність Бога в світі не залежить від людських структур та організаційних схем. Для нього Царство Боже не має “каменю й мурів”, бо істинний храм – це Христос, а справжнє святилище – очищене серце людини, здатне приймати світло Божої правди. Тут постає радикальна біблійна логіка де Бог царює не через примус чи зовнішню владу, а через добровільне підкорення правді, через страх Господній, що є “початком премудрості”.

Саме тому Бохонюк постійно підкреслює, що Царство Боже не приходить “зовні”, як нав’язана реальність, але й водночас не замикається лише “всередині”, у приватній духовній сфері людини.

“Тільки розумійте, що Царство Боже – всередині нас, тобто в серці нашому і в думках наших, тому я ще раз прошу і нагадую вам: перестаньте дивитися вверх на небо, у повітряний простір – там ви нічого не побачите, не зрозумієте, і тим не врятуєте ні себе, ні інших. Заглядайте постійно всередину себе, у своє серце і у свої думки – там ви знайдете місце для Бога, і являтимете собою лице Бога – це буде істинно і не хибно. І всі ми з’єднаємося воєдино під одною Головою, Христом, і тоді прийде Царство Боже, і буде виконуватися воля Божа і на землі, як на небі.(ЄА 7.1926)

Воно проявляється у конкретних вчинках, у щоденному способі життя, у моральному виборі, який робить людина і спільнота. Кожен акт любові, справедливості, милосердя чи посвяти служінню ближньому стає невід’ємним елементом Царства Божого на землі. Для Бохонюка цей принцип є не лише теоретичним, а й глибоко практичним, саме через активне життя вірою, через служіння й турботу про ближнього людина співтворить Божу реальність у світі, роблячи її видимою і відчутною навіть у найбільш темні часи історії.

Цей підхід надає Царству Божому динамічності де воно не заморожене у формі чи обрядовості, не обмежується релігійними інституціями, а живе там, де люди обирають правду, де відбувається моральне пробудження. Через таке бачення Бохонюк демонструє, що Царство Боже на землі неможливо звести до політичних або соціальних ідеологій, бо воно завжди перебуває на перетині духовного, морального та соціального виміру життя людини та громади.

Це розуміння логічно веде Бохонюка до глибокого і надзвичайно відповідального питання практичного втілення Царства Божого на землі. Для нього воно не є абстрактною мрією чи утопією, що чекає свого часу в майбутньому, і водночас принципово відрізняється від революційних ідеологій, які пропонують швидку і насильницьку зміну світу, або від пасивного очікування “небесної нагороди”. У баченні Бохонюка побудова Царства Божого на землі починається не з політичних змін, не з повалення влад і не з насильницького “встановлення справедливості”, а з духовного суду над самим собою, з внутрішнього очищення та моральної відповідальності.

Тому я прошу всіх світил, поготів тих, хто тримає в руках Євангеліє: зрозумійте вчення і життя Ісуса Христа, і слова пророчі, і почніть будувати Царство Боже на землі, за вченням істинним. (ЄА 14.1927)

“Чоловіче, який називаєшся християнином, пізнай сам себе”, – цей заклик, який Бохонюк повторює з особливою наполегливістю, стає фундаментальним принципом його розуміння практичного християнства. Без покаяння, без усвідомлення власної причетності до зла, без готовності до внутрішньої боротьби з гріхом і егоїзмом жодна мова про Боже Царство не має реального сенсу. Для нього особисте очищення і духовна дисципліна є першою і незамінною умовою того, щоб людська спільнота могла відчути й втілити присутність Божого Царства серед людей.

“Наука моя від Христа Ісуса, Господа нашого, каже: ми є образом і подобою Божою, ми представляємо лице Боже; ми – знамено Його і тіло Його, ми – сини і дочки Його, ми – обитель Його й оселя Його, ми – царство священиків Його; ми є живою церквою Його; ми – Єрусалим, нове місто Його; ми є Сіоном, Святою горою Його, звідки вийде закон і Слово Його; – просимо всіх в ім’я любові Його: прийміть у серце ваше Святого Духа Його. Для цього раджу всім полюбити читати Святе Писання, котре «богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для виправляння, для наставляння в праведності». (ЄА 19 1928).

Цей внутрішній суд не обмежується саморефлексією, він невіддільний від дії в світі. Через власне покаяння, чесність перед собою та прагнення до справедливості людина здатна змінювати своє оточення, творити атмосферу правди, милосердя і любові. Для Бохонюка саме такий поступовий, духовно обґрунтований шлях, де моральне відновлення окремої особи стає першим кроком у відновленні громади, є реальною основою для будівництва Царства Божого на землі.

Покаяння у Бохонюка постає не як миттєвий психологічний акт чи разовий релігійний жест, а як глибокий і тривалий процес внутрішнього очищення, що охоплює всю сутність людини і торкається кожної сфери її життя. У цьому процесі Закон Божий відіграє вирішальну роль, бо саме він стає живим критерієм істини, через який особа пізнає власний гріх, розуміє масштаби духовного зла та водночас відкриває шлях до зцілення й оновлення. Десять Заповідей для Бохонюка не є архаїчним пережитком Старого Завіту, вони – активний і життєвий стандарт, який показує людині її обов’язки перед Богом і ближніми, формує моральну ясність і духовну стійкість.

Саме в цьому контексті Царство Боже на землі набуває чітких і реальних контурів: там, де людина щиро прагне правди, виявляє милосердя, живе у послуху Божому слову, там уже починає діяти новий, божественно встановлений порядок. Цей порядок не потребує сили меча чи насильства, бо його опора — сила духа, моральна чистота й внутрішня воля людини. Кожен, хто проходить шлях покаяння і духовного очищення, стає живим втіленням Царства Божого, а спільнота таких людей формує середовище, де правда і справедливість стають життєвою нормою, а не абстрактним ідеалом.

“Тому ж я і прошу всіх: ідіть в Царство Бога і Його Христа, бо прийшов час; ідіть усі: і багаті, і бідні, знатні і прості, місце для всіх є. Тільки робіть суд і правду на землі, бо тільки це благоугодно Богові. Сьогодні Бог кличе всіх, у Нього ще є милосердя, але заклик Його скоро припиниться і Бог виливатиме гнів Свій на всіх непокірних.”. (ЄА 11. 1927)

Бохонюк підкреслює, що справжнє духовне оновлення не обмежується індивідуальною доброчесністю, воно невіддільне від суспільного життя. Тільки через щирість у відносинах, через милосердя, правду та моральну відповідальність людина здатна стати активним учасником творення Царства Божого на землі, яке не є віддаленою есхатологічною мрією, а реальною присутністю Бога серед людей, що змінює світ силою духа і любові.

Розширюючи своє бачення до рівня спільноти й народу, Бохонюк вбачає основу справжньої єдності в братстві у Христі, яке постає як єдина можлива форма гармонійного співжиття. Це братство не є абстрактною моральною формулою чи романтичним ідеалом, а живою духовною реальністю, що вимагає від кожного щоденної самовідданості, моральної стійкості та внутрішньої дисципліни.

“У теперішній час багато хто хоче, щоби хтось робив правду; такі бажання ні до чого не приведуть, бо хто творить правду, то тому і добре буде не ззовні, а всередині. Так сказав Сам Христос: «Царство Боже – всередині вас». То ми просимо всіх без винятку: шукайте Господа поки ще можна знайти; шукайте Його не на небі, не на Марсі, не в Москві, і ні в яких інших містах, а шукайте Його в своїх серцях. (ЄА 5.1928)

Воно протиставляється як націоналістичним, так і імперським ідеологіям, які, на думку Бохонюка, будуються на примусі, страху та культі сили, породжують конфлікти та розділення і підміняють правду і милосердя владою і насильством.

Для Бохонюка Царство Боже на землі не руйнує народи і не знищує культурних чи національних відмінностей; навпаки, воно очищає їх, підносячи на рівень істинної духовної відповідальності. Різноманіття людей і спільнот не стирається, але підпорядковується вищому закону любові, справедливості та істини, що пронизує всі взаємини і встановлює порядок там, де панує духовне світло. Саме в цьому контексті братство стає не емоційним гаслом чи декларацією, а реальною формою духовної дисципліни, де кожен відповідає не лише за себе, але й за ближнього, де моральна свідомість людини стає основою для побудови суспільства, де панує правда, милосердя і взаємоповага.

У такому баченні нація чи спільнота вже не визначається силою зброї, політичними іграми або владними структурами, а глибиною духовного життя її членів. Царство Боже, що проявляється через братство у Христі, стає рушійною силою для трансформації спільноти, нації і навіть історії, бо воно діє як живий організм, який оздоровлює серця і розум, очищує суспільні інституції і спрямовує людські зусилля на творення добра, а не на продовження розділень, насильства та брехні.

Особливої ваги у розумінні Бохонюка набуває його радикальне неприйняття насильства як засобу встановлення “правди” та справедливості. На тлі жахів світових воєн, диктатур і тоталітарних експериментів він показує, що будь-яке “царство”, збудоване на крові й страху, приречене на падіння і саморуйнування. Ця тверда позиція наближає його погляди до ранньохристиянського та євангельського ідеалу, де Христос перемагає не мечем, а хрестом, не примусом, а любов’ю, не страхом, а покаянням.

Для Бохонюка Царство Боже на землі не зростає через насильство чи знищення ворогів, а через глибоке перетворення сердець, через поступове духовне очищення людини і спільноти. Це перетворення, хоч інколи повільне й, з точки зору політики, “неефективне”, проте воно є єдиною справжньою силою, здатною змінити світ. Насильство породжує нове зло, а лише внутрішня переміна – шлях до справжнього миру і справедливості, до встановлення Божого порядку серед хаосу людської історії.

Таким чином Бохонюк пропонує взяти за основу побудови Царства Божого на землі – духовну чистоту, моральну відповідальність і братерство, а не владу, примус чи насильство. Там, де серця змінюються, де панує любов і істина, там вже починає діяти Боже царство, не оголошене законами людей, а живе і діє через самих людей, які стали носіями його милості та правди.“Тому збирайтеся всі ті, хто любить правду і суд, тоді ми все переможемо і Царство Боже тут на землі створимо, бо правда і суд є істинним нашим Богом. За звершення Правди і Суду Бог дає подвійну нагороду: поперше, Він дає мир і спокій душі; по-друге, вічне життя і вічну славу. (ЄА 17.1927)

У порівнянні з іншими релігійними та ідеологічними течіями ХХ століття, концепція Стефана Бохонюка посідає виняткове місце, вирізняючись своєю глибиною та радикальною послідовністю. На відміну від соціалістичних і комуністичних проектів, які спиралися на матеріальні механізми перетворення суспільства та економічні структури, Бохонюк не вірить у можливість побудови справедливого світу без духовного відродження людини. Для нього жодна економічна чи політична конструкція не здатна самостійно очистити світ від гріха, гордині та неправди; перш за все, зміни мають відбуватися у серці людини, у її моральному і духовному виборі, бо лише тоді вони здатні стати основою справжнього порядку.

На противагу фашистським і націоналістичним доктринам, що проголошували культ сили, держави або раси, Бохонюк рішуче відкидає будь-яку форму ідолопоклонства, замінюючи її поклонінням істинному Богу і підпорядкуванням Його закону. Він бачить небезпеку в тому, що ідеологічні утопії, навіть маскуючись під високі ідеали, породжують насильство, страх і духовну деградацію. Царство Боже для нього – не про владу чи панування, а про очищення і відновлення, про вияв Божої справедливості в світі, який часто відмовляється її визнати.

Водночас концепція Бохонюка відрізняється і від ліберального християнства, що схиляється до приватної моралі, поверхневої побожності та уникання мови про суд і відповідальність. Для Бохонюка віра завжди має активний пророчий вимір де вона викриває фальш, розділяє правду від брехні і ставить під сумнів будь-який людський порядок, який суперечить Божому закону. Царство Боже, за його баченням, не є утопією, що чекає на далеке майбутнє, а є безперервним процесом очищення і оновлення, у якому людина і спільнота стають співтворцями Божого праведного порядку на землі.

Поглиблюючи розуміння Стефана Бохонюка щодо “Царства Божого на землі”, стає очевидним, що його підхід займає унікальне місце серед християнських ідей та релігійно-філософських концепцій ХХ століття. Для Бохонюка Царство Боже не є абстрактною есхатологічною утопією, відкладеною на майбутній вік, і не зводиться до внутрішнього містичного стану. Воно постає як живий, динамічний процес, у якому активна присутність Божої влади проявляється у світі вже тепер.

“Для цього я ще прошу одних: не посилайте на небо, й інших прошу: не заглядайте на небо; одні туди не підуть, і інші нічого не побачать. А заглядайте побільше у ваше серце і дивіться на землю, що робиться, і зцілюйте людей, опанованих дияволом, і будуйте Царство Боже на землі. Сам Господь наш Ісус Христос сказав: “Від смоковниці навчіться: коли гілля її стає вже м’яким і пускає листя, то знаєте, що близько літо. Так само і ви: коли побачите все це, знайте, що близько, при дверях” (Мф 24,33–34). (ЄА 8-9. 1928)

Саме тому він підкреслює – “День Господній уже настав; суд уже триває, і кожна історична подія – знак Його дії”. Цей пророчий погляд на історію різко контрастує з традиційними підходами до есхатології, де Царство Боже зазвичай розглядається як трансцендентна майбутня реальність, прихід якої покладається на небесне втручання.

У порівнянні з традиційною католицькою та православною есхатологією бачимо ще більш явну специфіку мислення Бохонюка. У класичних течіях Царство Боже часто асоціюється з майбутнім віком, Страшним Судом і остаточним встановленням Божого правління після кінця світу. Католицьке богослов’я наголошує на таїнствах, церковній ієрархії та сакраментальному переживанні Царства, тоді як православна традиція робить акцент на літургійному переживанні та єдності з Церквою як засобі участі в Божій владі. Бохонюк радикально відмежовується від обох підходів де він не ототожнює Царство Боже з інституційною церквою, не розглядає його як привілей духовенства чи сакраментальну ієрархію. Для нього храм це Христос, а справжнє святилище – очищене серце людини.

Важливо також порівняти його бачення з протестантськими течіями, зокрема з евангельськими та реформатськими підходами. Багато протестантів ХХ століття підкреслювали особисте покаяння, віру та моральне життя, проте часто зводили Царство Боже до приватної духовної сфери або майбутньої есхатології. Бохонюк зберігає увагу на особистому духовному очищенні, але водночас переносить його в соціальну сферу де саме внутрішнє перетворення сердець, братерство, справедливість і милосердя стають фундаментом для прояву Царства у світі. Він пояснює це так – “Чоловіче, який називаєшся християнином, пізнай сам себе і без покаяння жодна мова про Боже Царство не має сенсу”.

Якщо звернути увагу на ідеї ліберального християнства та модерністських течій ХХ століття, то там віра часто обмежується етичним або моральним розвитком особи, без активного втручання у соціальні процеси та без концепції суду. Бохонюк категорично відкидає цей підхід. Для нього Царство Боже - це активний процес, який проявляється в моральному виборі людини, її відповідальності перед ближнім і світом. Він пише – “Там, де людина живе у правді, милосерді й послуху Божому слову, там уже починається новий порядок”. Таким чином, духовна дисципліна стає суспільним фактором, а моральний вибір конкретної людини – будівельним матеріалом Царства.

Розглядаючи юдейську традицію, бачимо, що Царство Боже там нерідко пов’язується з майбутнім відновленням народу та месіїчним правлінням. Тут сильний політичний і національний компонент, тоді як Бохонюк уникає націоналізму, етнічних чи політичних обмежень де він говорить про універсальне братство у Христі, яке очищає, але не знищує народи і підпорядковує відмінності вищому закону любові та справедливості, але не стирає їх.

В ісламі “царство” зазвичай пов’язують із зовнішнім дотриманням шаріату та суспільним порядком, що відрізняється від внутрішньої трансформації. Буддизм і східні містичні традиції трактують “царство” як стан внутрішньої досконалості, нірвани, але без активного історичного впливу. Бохонюк поєднує внутрішнє і зовнішнє, де духовне очищення веде до зміни суспільства, моральна відповідальність формує соціальну справедливість, братерство – єднає спільноти.

Ще більш наочно його підхід відрізняється від політичних ідеологій ХХ століття. Соціалістичні та комуністичні рухи обіцяли побудову “царства” через контроль економічних структур і класові відносини, ігноруючи духовне перетворення людини. Фашистські та націоналістичні доктрини базувалися на культі сили, держави або раси, часто з насильницькими методами досягнення мети. Ліберальні течії обмежувалися приватною моральною етикою, уникаючи теми суду, відповідальності і морального перетворення історії. Бохонюк заперечує усі ці підходи, де він не пропонує насильницьких реформ і не сподівається на зовнішні зміни без внутрішньої трансформації. Він наполягає на тому, що Царство Боже зростає через духовний суд над собою, через покаяння і чесність у взаємодії з ближнім.

Багато прийшло під Іменем Ісуса Христа, і багатьох звабили і спокусили, проповідуючи Царство Боже на небі. А не бачать того, що робиться на землі, тій, де вони живуть. Незабутній наш Великий Учитель Христос Ісус сказав: “почуєте про війни і про воєнні слухи, підніметься народ на народ, і царство на царство, і будуть голод, моровиці і землетруси місцями, і повстануть лжехристи і лжепророки, і дадуть великі знамення і дива, щоби звабити, якщо можна, і вибраних, і що на святому місці постане мерзота запустіння” (Див.: Мф 24,6–15) – хто читає, нехай розуміє. (ЄА 3.1929)

Особливо важливо підкреслити його радикальне неприйняття насильства. На тлі світових війн, тоталітарних експериментів і диктатур, Бохонюк демонструє, що будь-яке “царство”, збудоване на крові, приречене. Він повертається до ранньохристиянського і євангельського ідеалу, де Христос перемагає не мечем, Миром і Любов”ю. Царство на землі формується через перетворення сердець і спільнот, навіть якщо цей процес видається повільним і “неефективним” у політичному вимірі.

Порівняльний аналіз демонструє, що концепція Бохонюка унікальна і вона поєднує духовну глибину, моральну дисципліну, соціальну відповідальність і пророчий погляд на історію. Його Царство Боже на землі – це не утопія і не державний проект, а живий, болісний, драматичний і водночас сповнений надії процес, що проявляється вже, тут і тепер. Воно зростає через покаяння, милосердя, братерство та відмову від насильства, і одночасно закликає кожного до участі у Божому суді і Божому плані спасіння. Як зазначав сам Бохонюк: “Хто царює в твоєму серці і як ти живеш уже сьогодні — як громадянин цього світу чи як свідок Царства Божого?”.

Суд, який у традиційних есхатологічних системах зазвичай пов’язується з майбутнім, у Бохонюка вже триває; день Господній вже настав, і кожна історична подія, кожний акт несправедливості або правди стає знаком цієї Божої присутності. Ця логіка наближає його думку до пророчого світогляду Старого Завіту, де історія постає не як нейтральний фон для людських амбіцій, а як арена, де здійснюється Божий суд і діє Божественна воля.

Така позиція радикально змінює акцент де Царство Боже не слід шукати лише у майбутніх обітницях чи зовнішніх ритуалах, а виявляти його у моральних і духовних практиках сьогоднішнього життя. Дія Божого суду в історії стає для Бохонюка критерієм того, де вже присутнє Царство Боже, а де панує гординя, брехня і насильство. Це підкреслює його унікальну здатність поєднувати богословську глибину з практичною етичністю та пророчою увагою до сучасності.

Таким чином, у розумінні Стефана Бохонюка Царство Боже на землі постає не як завершений ідеальний стан, а як складний, драматичний, наповнений болем, але водночас і надією процес. Воно не є результатом миттєвих перемін або зовнішніх реформ, а народжується в глибині людського серця та у взаєминах між людьми, де кожен крок до істини, до справедливості і любові відображає присутність Бога у світі.

Це Царство зростає через покаяння, через внутрішнє очищення та усвідомлення власної відповідальності за зло, яке вже є у світі, через повернення до Божого Закону як живої мірки істини, через практику братерства і милосердя, через правдиві вчинки та моральний вибір. Його формування відбувається не через примус, не через насильство і не через культ сили, бо Бохонюк радикально відкидає будь-яку зовнішню “силову” легітимацію, вказуючи на духовну трансформацію як на єдиний шлях до істинного Царства.

У цьому процесі Царство Боже не гарантує зовнішнього спокою чи миттєвого тріумфу в очах світу, але дарує внутрішню свободу, силу духа і здатність бачити правду навіть там, де панує брехня та несправедливість. Воно веде людей до участі у Божому плані спасіння, відкриває шлях до справжньої єдності, де братерство й любов стають основою співжиття, а відповідальність за ближнього щоденним моральним обов’язком.

Царство Боже на землі, за Бохонюком, це живий, невпинний процес, який розгортається у світі, в історії та в серцях людей, і саме через цей процес відбувається пророчий суд, очищення і відновлення. Воно не є утопією, яка чекає свого часу, але реально діє в сьогоднішньому світі, крок за кроком проявляючи силу Божої правди, милосердя і справедливості.

У підсумку можна стверджувати, що для Стефана Бохонюка побудова Царства Божого на землі це не абстрактний проект майбутнього і не спогад про ідеалізоване минуле, а глибоко практичний, духовно обов’язковий шлях, що починається у теперішньому моменті. Воно не відкладається “на потім”, не чекає завершення історії, а постає як виклик кожному серцю і свідомості: тут і зараз людина покликана стати співпрацівником Бога, приймаючи Його суд як очищення, Його слово як керівництво, Його любов як основу всіх взаємин. Саме у цьому виявляється пророчий характер віровизнання Бохонюка.

Його духовність не дозволяє сховатися за релігійними формальностями чи політичними ілюзіями, не замикає людину у пасивному очікуванні чи поверхневому моральному добрі. Кожна особистість стоїть перед простим і водночас складним питанням - хто справді царює у твоєму серці, і як ти живеш уже сьогодні? Як звичайний громадянин світу, підпорядкований його законам і пристрастям - чи як свідок Царства Божого, що розкриває свою присутність у діях, слові, моральному виборі і любові до ближнього?.

Цей підхід робить віровизнання Бохонюка водночас глибоко особистим і суспільно значущим, де Царство Боже на землі не існує абстрактно, воно живе у конкретних людях і спільнотах, що обирають істину, правду та милосердя, перетворюючи світ через духовну дисципліну, братерство і покаяння. Саме тому його бачення, хоча й пророче й радикальне, не залишається теоретичним, а стає практичною картою життя, що веде до внутрішньої свободи та участі у Божественному плані спасіння.

Хоч цей шлях і драматичний, наповнений випробуваннями і болем, він водночас сповнений надії, бо кожен крок до правди і справедливості, кожен акт милосердя і братерства стає конкретним проявом Царства Божого на землі, яке Бохонюк уявляє не як утопію, а як реальність, що зростає тут і тепер.

“На завершення прошу всіх, хто любить життя, – скиньте з себе маску лицемірства і починайте будувати Царство Боже справедливе на землі, то будете і на небі. Будуйте Царство Боже всі разом – без різниці на стать, націю, релігію, традиції і церемонії. Будуймо Царство Боже Правдою, Судом, Миром і Любов’ю, будуймо Царство Боже згідно з ученням Ісуса Христа, Господа нашого, тоді воно буде стояти твердо і довго, без гарантій і договорів. Нехай буде наш договір – Мир і Любов, бо це є Бог наш. Залишмо всіх інших богів, прагнімо до Бога Миру і Любові, тоді лише буде спокій душам нашим. Не слухаймо ніяких партійців, а слухаймо свого внутрішнього голосу, котрий тягне нас до Миру і Любові, тоді тільки переможемо, коли Його Заповідей дотримаємося. (ЄА 15.1927)

Якби всі ті, котрі читають Євангеліє, і називають себе Євангельськими Християнами, насправді були Християнами, то вже було би Царство Боже на землі, і виконувалась би воля Його на землі, як і на небі; саме так, як на прохання учнів, Ісус навчив їх молитися: “нехай прийде Царство Твоє” (Лк 11,2).” (ЄА 1.1928)

Брат Олексій