На початку свого альманаху Стефан Бохонюк аналізує кризу людської цивілізації, роглядаючи лицемірство дипломатії, духовну пустелю та руйнацію моральних цінностей повоєнного світу. Він вбачає в духовній кризі людства виконання біблійних пророцтв про настання «Дня Господнього» та «Днів Ноя».

Брат Стефан відразу дає радикальну і безкомпромісну оцінку тогочасній світовій системі (а це 1928 рік – перід між двома світовими війнами). Називаючи устрій «звірячим», він посилається на біблійні визначення (зокрема в книгах Даниїла та Одкровення), де тогочасні могутні  імперії та держави символічно названі хижими звірами. Будь-яка державна система, що побудована на силі, егоїзмі та відсутності Бога є «звірячою». «Сильні» в такій системі – це не праведні лідери, а хижаки, які утримують владу за допомогою маніпуляцій та страху.  Цитата з Пророка Ісаї «сильні їх кричать на вулицях» набуває в статті сучасного звучання. У XXI столітті ми б назвали це «популізмом», «пропагандою» або «піаром». «Кричати на вулицях» - це створювати багато шуму, виступати на публічних майданчиках, у пресі, на міжнародних конференціях. Це гучні гасла, які покликані засліпити простих людей, заспокоїти їх або відвернути увагу від реальних проблем. Головний парадокс, який викриває Стефан Бохонюк: чим більше лідери говорять про мир, тим менше його в їхніх серцях та діях. «Говорять про мир тільки» - він помічає жахливу тенденцію повоєнної Європи двадцятих років. Створюються об»єднання, підписуються пакти (наприклад, саме в цей період готувався відомий пакт Бріана – Келлога про відмову від війни), але за цими красивими жестами стояли егоїстичні інтереси великих держав. «Назовні, одним словом – лицемірно» - мир для цих правителів є лише політичним інструментом. Зовні вони показують себе миротворцями, а всередині готують нові конфлікти, нарощують зброю або будують плани для «пригнічення слабких народів чи класів». 

  Ці слова, написані Стефаном Бохонюком майже століття тому, звучать неймовірно актуально і в наші дні. Вони вчать нас не довіряти гучній риториці, якою б правильною вона не здавалася. Справжній мир не будується на паперах «звірячого устрою» чи гучних промовах на трибунах. Справжній мир є наслідком внутрішньої праведності та страху Божого. Коли лідери не мають Бога в серці, їхні слова про мир стають порожнім «криком», за яким ховається загроза руйнування. Брат Стефан закликає своїх читачів мати твердий розум, бачити це лицемірство і шукати не земних обіцянок політиків, а Божої правди. Далі він бере біблійну метафору про послів, які плачуть через неможливість домовитися, і переносить її на тогочасну міжнародну дипломатію (на прикладі діяльністі Ліги Націй у двадцятих роках). Слово «нібито» в тексті Стефана Бохонюка є ключовим. Він зауважує, що сльози та драматичні промови дипломатів, політиків і релігійних лідерів на міжнародних аренах – це театральна вистава. Вони грають роль глибоко засмучених миротворців. Насправді за цим розпачем стоїть не біль за людство, а страх втратити свій вплив, або це просто цинічний дипломатичний хід, щоб звинуватити у війні чи кризі іншу сторону. Суть «класового та партійного миру» - тут слуга Божий Стефан дає неймовірно точний соціально-політичний діагноз епохи між двома світовими війнами. Він чітко розмежовує два поняття миру: Мир для всього світу (Божий мир) – це стан, коли кожна людина, незалежно від походження, є вільною, захищеною та живе в любові до ближнього. Такого миру «сильні світу цього» не шукають. «Класовий та партійний мир» - це мир, вигідний лише певній групі людей – конкретному класу (наприклад, багатіям, буржуазії чи навпаки – більшовицькій верхівці, що зародилась на Сході) або конкретній політичній партії. Це мир, який купується ціною пригнічення інших. Стефан Бохонюк прямо називає його «гноблячим». Згадка 1914 року (року початку Першої світової війни) є дуже важливою для розуміння контексту: світові лідери у 1928 році мріяли відновити той старий порядок, який існував до глобальної катастрофи – порядок, де імперії та еліти мали абсолютну владу, а простий люд (селяни, робітники) був лише ресурсом. Політики хотіли «миру» не заради припинення страждань людей, а заради стабільності власних капіталів і збереження статусу кво. Це мир, де сильний продовжує «тихо» гнобити слабкого, але без відкритої війни. Брат Стефан застерігає в своїй статті вірян від головної пастки політичних ідеологій – фальшивої єдності. Коли якась партія, клас чи держава закликає об’єднатися заради «миру», потрібно завжди дивитися, який це мир. Якщо цей мир захищає інтереси лише однієї групи та ігнорує справедливість для бідних і знедолених, він є гріховним і направлений проти Бога. Стефан Бохонюк показує нам, що людство неспроможне побудувати загальний мир, бо кожна людська організація (партійна чи класова) егоїстична за своєю природою. Якщо в центрі суспільства стоїть світська ідеологія, а не Христос, то будь-які переговори «послів» будуть завершуватися лише новим гнобленням та розчаруванням. «Спорожнілі дороги» - це духовний вакуум у серцях людей. Стефан Бохонюк наголошує, що інтелектуальна та політична еліта, через відсутність любові до Бога та ближнього, перетворює цивілізацію на пустелю.

 Далі в своїй статті слуга Божий Стефан показує нам, що робилося в середині тодішніх «державних» християнських церков на Волині. Він посилається на Новий Заповіт (пророцтво Апостола Павла з Книги Дій 20,29). Стефан Бохонюк стверджує, що після смерті перших апостолів істинне християнство почало викривлятися. Замість турботливих пастухів з’явилися «люті вовки». Їхнє завдання не врятувати душі, а «не шкодувати стада», тобто використовувати простих вірян задля власної наживи. Здається, що для брата Стефана як для істинного християнина, це ознака глибокого відступництва традиційних церков. Він не просто критикує абстрактний гріх, а називає конкретні ціни та статки духовенства у Польській республіці. Він обурюється, що за паперові довідки (метрики) беруть 20 злотих, за вінчання – 300 злотих, а за розлучення – 400 злотих (на той час це були величезні гроші для бідного волинського селянина). Стефан Бохонюк підкреслює цинізм ситуації: ці душпастирі не є бідними, вони мають у власності до 30 гектарів землі. Вони забезпечені, але їм «все ще мало». Це класичне викриття гріху сріблолюбства. Брат Стефан прямо каже: такі лідери втратили моральне право називатися християнами. Маємо приклад Апостола Павла, який часто заробляв на життя власними руками (шив намети), щоб не бути нікому тягарем. Слуга Божий Стефан використовує головний інструмент розпізнавання гріха, який дав Ісус Христос . Слова, пишні шати, обряди та посади не мають значення, якщо діла (плід) є загребущими та егоїстичними. 

 Бачимо, що час Дня Господнього настав – час, коли Бог знімає маски. Усе таємне стає явним, і духовна гниль фальшивих провідників виходить на поверхню. Незважаючи на гостру критику, Стефан Бохонюк залишає двері відкритими. Він звертається до церковної та світської верхівки («Ви, що головуєте і йдете попереду») із закликом: покайтеся! Покаянням для них має стати зміна поведінки на ділі – прояв милосердя, любові та чесного правосуддя. Тільки так можна «сховатися від гніву Божого». Бог не просто карає людей ззовні. Сама злість, жадібність, гординя та інтриги лідерів («їхнє власне дихання») стануть тим вогнем, який врешті-решт зруйнує їхнє життя та їхні системи влади. Ми бачимо брата Стефана як сміливого реформатора, який не боявся говорити неприємну правду в очі релігійній еліті свого часу, захищаючи простих людей від церковних поборів.

 Далі Стефан Бохонюк переходить від релігійної критики до аналізу конкретних політичних подій у тогочасній Польщі (до складу якої входила Волинь). Навесні 1928 року якраз відбувалися вибори до польского Сейму та Сенату, і брат Стефан дає цим перегонам глибоку духовну оцінку. Він змальовує класичну картину будь-яких політичних виборів: ворожнеча, взаємні обмови, компромати, приниження та дискредитація конкурентів. Для нього цей хаос є доказом морального занепаду учасників процесу. Стефан Бохонюк помічає абсурдність і цинізм політики: люди, які ще вчора публічно поливали одне одного брудом заради голосів виборців, після виборів будуть «сидіти за одним столом» і разом ділити владу. Він ставить логічне запитання: чи може бути чистим і справедливим рішення, ухвалене такими людьми? Слуга Божий Стефан прямо каже простим селянам-виборцям: ваші очікування, що ці депутати покращать ваше життя – «даремне очікування». Земна політика не здатна принести справжній мир і добробут, бо вона тримається на егоїзмі. Чому ж Бог дозволяє відбуватися цьому політичному театру? Стефан Бохонюк дає нам теологічну відповідь: « і зло, й добро потрібно вивести наверх». Вибори та політична боротьба слугують каталізатором, який знімає з людей маски. Гріх і праведність мають стати очевидними для всіх, щоб потім відбулося їхнє чітке розрізнення та остаточний суд. Цитуючи пророка Єремію (Єр 10,23), брат Стефан Стефан підкреслює головну істину: людина не здатна сама, без Бога, правильно керувати своєю долею, суспільством чи державою. Поки людство не випробує всі свої людські ідеології (партії) на практиці й не переконається в їхньому повному крахові, воно не заспокоїться і не прийде до Бога. Він передбачає, що в майбутньому всі ці численні політичні партії (соціалісти, націоналісти, проурядові блоки, тощо) зникнуть. Людство розділиться не за ідеологіями чи класами, а за моральним критерієм – на праведних (тих, хто любить Бога і правду) і неправедних. Слуга Божий Стефан описує дивовижний духовний закон. Навіть коли неправедних буде переважна більшість (на тисячу грішників один праведний), духовна перевага все одно буде на боці праведних. Чому? Тому що зло – «легше від порожнечі», воно немає справжньої ваги, сили та майбутнього в очах Бога. Як тільки це духовне розділення буде досягнуте, на землі почнеться стрімке очищення – неправедні системи будуть знищуватися, а праведність почне зростати. Стефан Бохонюк оптимістично зазначає: «початок цьому вже є».

У своїй статті брат Стефан також порушує тему інтелектуальної та духовної сліпоти суспільства. Він протиставляє світську науку та традиційну релігійність живому знанню Бога, говорячи, що людська мудрість виявилася абсолютно безпорадною перед лицем глобальної духовної кризи. Він звертає увагу на дивну закономірність: у світі є безліч науковців, які присвятили життя дослідженню складних космічних та природних явищ («дивляться на небо»). Проте, маючи колосальні знання про матеріальний світ, вони виявляються абсолютно сліпими до того, що відбувається перед ними – до морального занепаду та духовного самознищення людства на землі. Через Пророка Ісаю (Іс 47, 13-14), слуга Божий Стефан дає попередження. Він порівнює тогочасних світських інтелектуалів із давніми вавілонськими звіздарями та астрологами. Коли прийде Божий суд («день відвідання»), усі ці людські теорії, прогнози та наукові досягнення згорять, як солома, і не зможуть врятувати цивілізацію від краху. Стефан Бохонюк констатує: людська наука без духовного фундаменту дійшла до «цілковитої непридатності». Він шукає першопричину цього суспільного засліплення і знаходить її у зраді духовних провідників. Через слова пророка Єремії (Єр 2,8), він викриває тогочасну релігійну еліту: Священники перестали шукати Бога; Вчителі закону знали тексти, але не знали самого Господа особисто; Пастирі відпали від істини, а пророки почали служити сучасним ідолам (грошам, владі, політичним партіям). Найбільше критики дісталось «науці старих церков». Брат Стефан висловлює жорстку критику на адресу традиційного духовенства Волині. Він звинувачує систему в тому, що вона підмінила живу віру комерційними та зовнішніми діями: «ходи до церкви, молися, давай жертви, запалюй свічку перед мертвими бездушними речами». Найстрашніший гріх вчителів полягає в бажанні утримати людей в духовній сліпоті: «давай побільше приношень, щоб ти нічого не знав, то будеш спасеним». Слуга Божий Стефан прямо називає це формуванням «темноти». Традиційна церковна система пропонувала легкий шлях до раю після смерті в обмін на гроші та слухняність, повністю ігноруючи потребу в читанні Біблії, покаянні та внутрішньому оновленні серця. Далі Стефан Бохонюк спрямовує світло критики на нові євангельські рухи (баптистів, п’ятидесятників і т. д.), що стрімко розвивалися на Волині у двадцятих роках. Він цитує заклики тогочасних євангельських проповідників: «не сходься з людьми світу цього, якщо зустрічаєшся з ким у дорозі, не вітайся і далі...». Брат Стефан викриває спробу лідерів закрити вірян у «духовному полоні». Справжнє християнство, за Євангелієм має бути «сіллю землі» та «світлом для світу», тобто йти до людей. Натомість нові громади почали практикувати повну ізоляцію від суспільства, а це є викривленням віри. Заборона навіть вітатися з невіруючими чи інакодумцями перетворювала релігію на фанатизм, позбавлений елементарної людської поваги та любові. Особливо гостро звучить фраза: «тим більше з членами спільноти, в котрій проповідником є Бохонюк, з ними зовсім не говори, бо загинеш». Це свідчення того, що безкомпромісні проповіді Стефана Бохонюка («сторожа на мурах») сильно заважали іншим релігійним лідерам. Замість відкритої теологічної дискусії, вони використовували найпростішу зброю – залякування пеклом («загинеш») та створенням образу ворога - членів інших євангельських громад. Ці лідери забороняли слухати будь-які альтернативні думки, щоб віряни, боронь Боже, не почули правди про фінансові чи організаційні зловживання власних пастирів. Нові проповідники вимагали від людей вимкнути власний розум і аналіз. Стефан Бохонюк бачив у цьому страшну небезпеку повернення до тієї самої «релігійної темряви», з якої ці люди щойно вийшли. Навпаки, брат Стефан сам закликав людей самостійно досліджувати Писання (як верійці в Біблії, Дії 17,11). Він також викриває найцинічнішу маніпуляцію: «побільше проповідникам давай, - то скоро живим відлетиш на небо, тому що вся земля згорить». Традиційні церкви Стефан Бохонюк критикував за те, що беруть плату за обряди, а нових проповідників – за спекуляцію на темі про кінець світу. Лідери використовували цей страх (що земля ось-ось згорить), щоб спонукати вірян віддавати свої матеріальні блага та гроші керівництву громади. Брат Стефан дає правдивий вирок таким практикам: «Ось ці повчання є морока й омана, у всіх відношеннях».

Стефан Бохонюк відсікає всі людські авторитети. Він не  посилається на постанови соборів, церковні традиції чи думки сучасних йому євангельських лідерів. Його орієнтир – виключно Ісус Христос . Цим він проголошує повну духовну незалежність від будь-яких корумпованих систем.

Брат Стефан послідовно перераховує біблійні чесноти, які повертаються людині через віру в Ісуса Христа . Це абсолютна протилежность до тієї «релігійної темряви» та залякування, які він критикував раніше: - «Ми представляємо лице Боже»: Людина – це не просто нікчемний грішник, якого треба залякувати пеклом заради грошей. Вона є носієм Божого обличчя на землі. «Ми – сини і дочки Його» - Відносини з Творцем будуються не на рабському страху перед «звірячим устроєм» чи суворими проповідниками, а на любові. Найрадикальнішою тезою Стефана Бохонюка є: «Ми є живою церквою Його; Ми – Єрусалим». Церква – це не будівля і не організація. Храм – це не золоті куполи, і не дім молитви конкретної деномінації. «Ми є живою церквою Його» - церква перебуває всередині самих вірян. 

На завершення слуга Божий Стефан дає нам остаточну відповідь: духовний Єрусалим – це спільнота людей, які щиро вірять у Христа Ісуса. Саме з серця такої живої спільноти, а не з кабінетів Сейму чи релігійних канцелярій, виходить істинний закон любові. «Ми – обитель Його і оселя Його» - Богові не потрібні свічки перед мертвими бездушними речами. Бог хоче жити всередині людського серця.

 Стефан Бохонюк показує, що навколишній світ стрімко котиться у прірву: політики б’ються за владу, старі церкви заробляють на обрядах, а нові громади залякують людей кінцем світу, виманюючи гроші. Але посеред цього хаосу є «Нова правдива дорога життя». Вона полягає в тому, щоб вийти з усіх цих маніпуляційних систем, відкрити Біблію, усвідомити себе живою Божою церквою і жити за законом любові Христа. Тільки така віра, заснована на особистих стосунках із Богом, здатна встояти, коли все інше руйнується. 

Амінь

                                                                                                                                     Сестра Олена