На початку альманаху Стефан Бохонюк пише, що майже всі люди світу цього зайняті пошуком смерті, окрім тих, хто працює фізично з ранку до вечора. Ті люди, що видають проекти, утверджують закони, керують партіями, спільнотами і цілими країнами тільки і зайняті пошуком смерті, тобто всього смертоносного, бо у цих людей дух войовничий, ворожий, непокірний, противний, що не має любові до ближньогоі не шукає миру. Захочуть мерти, але смерть утече від них. Стефан Бохонюк наводить приклад про колишніх царських російських полководців. І вислів «смерть утече від них» ( Одкр 9,6) звучить тут як метафора неможливості знайти легкий вихід через «героїчну» загибель. Замість швидкого кінця в бою, на який вони розраховують, як на «достойний» фінал, вони змушені проживати монотонне, тяжке життя, яке вважають принизливим. В еміграції чи у вигнанні колишні полководці втрачають статус і сенс. Робота на заводі для них – це «смерть» їхнього его, але фізично вони залишаються жити, що стає для них найбільшою карою. Вони навчалися воювати, читали книги про війну і навіть знали молитву, якою молилися перед боєм. Але ж, молитва, що кличе до бою заради самої війни або слави, кардинально розбігається з Заповідями Миру та Любові. Для таких людей війна стала ідолом, а професійна гординя закрила шлях до смирення. Те ж саме ми можемо спостерігати і зараз, дивлячись на стан сучасного світу, де владна еліта, можновладці, керівники країн та інші спрямовують ресурси на всілякі засоби ворожнечі, замість того, щоб творити і покращувати життя людства. Їхні закони та різні політичні стратегії стали важливішими за живу людину, вони перетворюються на інструменти контролю або знищення. Їх зарозумілість і непокірність блокують здатність до діалогу. І коли кожен «копає яму» ближньому, то суспільство втрачає головне – довіру. В них дух противний, що не має любові до ближнього і не шукає миру. Це «войовничий» дух, що живиться тільки конфліктом, а не творенням. І це справді парадокс: люди, які мають найбільше можливостей для покращення світу, часто стають « будівничими» його занепаду. Це нагадує стан, коли розум відривається від серця і починає служити лише гордині.

І все це, пише Стефан Бохонюк повинно виконатися згідно зі Святим Письмом, і все добігло свого кінця. Всі діла людей, які є поганими, нежиттєвими, від яких ніякої пам’яті не залишилося - згорять від вогню. Даремно люди мучилися, роблячи їх, користі від них жодної немає - замість благословінь, лише прокляття. Написано: «Ось, усі ви, що запалюєте вогонь, озброєні запальними стрілами - йдіть у полум’я вогню вашого і стріл, розжарених вами! Це буде вам від руки Моєї; у муках помрете» ( Іс 50,11 ). Так, і зараз, як і раніше, ми бачимо, згідно з біблійними пророцтвами, марність суєтного світу. Пророцтво Ісаї попереджає про те, що зусилля, спрямовані проти істини або побудовані на власному егоїзмі («власному вогні»), ведуть до самознищення. В Книзі Екклезіяста сказано: «Все – суєта і гонитва за вітром». Якщо в справах немає вищого Божественного плану і Божественного благословення, то всі ці справи марні, і згорять, як «солома». Все те, що людина створює з негативними намірами або всупереч Закону життя, зрештою обертається проти неї самої. І сьогодні динаміка подій у світі настільки інтенсивна, що багато хто впізнає в цьому ознаки «останніх днів» або часу «великих випробувань», про які попереджали пророки та євангелисти. Відчуття безперервності катастроф і неспокою часто є наслідком того, що людство, маючи колосальні знання, втрачає духовний орієнтир і зв’язок з Богом, бо не завдають собі клопоту мати Бога в розумі, як пише Стефан Бохонюк. Коли «будівничі» відкидають наріжний камінь, споруда неминуче стає хиткою. І те, що люди бачать багато, але не розуміють суті через відсутність Бога в розумі, лише підкреслює важливість духовної Божої пильності у цей складний час. Ми можемо сьогодні звернутися до ключових біблійних образів, про які згадує в своїй статті Стефан Бохонюк. Вони (образи) описують не просто фізичні катастрофи, а вказують на глибокий розрив між людством і Творцем. Проведемо основні пророчі паралелі: - « будівничі, що відкинули камінь» - фраза про будівничих, які відкинули основу, є фундаментальною для Нового Заповіту. В Діях 4,11 в контексті вірша сказано: «Камінь, відкинутий вами, будівничими, що став наріжним каменем». «Будівничі світу цього» - це ті, хто намагається створити цивілізацію, систему цінностей чи майбутнє, ігноруючи духовні закони Бога. Біблія попереджає, що без цього «наріжного каменя» будь-яка людська «будова» приречена на руйнацію. « Щоденні катастрофи»: - Біблія детально описує глобальні потрясіння перед Великим Днем, які ми вже спостерігаємо сьогодні. Ісус Христос говорив, що будуть «землетруси великі по місцях» (Лк 21,11). Сучасні вчені підтверджують зростання інтенсивності природних лих, що забирають дуже багато життів. Виверження вулканів та зсув грунту сприймається як «початок хвороб», про які попереджав Ісус Христос . Написано: «…і третина моря стала кров’ю, і померла третина земних створінь, що мають життя» (Одкр 8,8-9), а також «… на землі тривога народів…через шум моря та хвиль» (Лк 21,25). Ми бачимо зараз масштабні забруднення океанів та морів, масовий мор риби, цвітіння водоростей (червоні припливи) та руйнівні цунамі. Це розглядається як виконання цих пророцтв.

Про Єфрат. Ще з біблійних часів люди турбуються про висихання річок Тигру та Єфрату. У Книзі Одкровення, кульмінаційному фіналі Нового Заповіту, Єфрат стає сценою для апокаліпсису: «Шостий ангел вилив чашу свою у велику річку Єфрат, і висохла її вода, щоб приготувати шлях царям із Сходу». В одній із статей IFL Science говориться: «Хоча колись це була родюча земля, зараз система річок Тигр-Єфрат висихає з вражаючою швидкістю. В урядовому звіті Міністерства водних ресурсів Іраку за 2021 рік попереджалося, що річки можуть висохнути до 2040 року через зниження рівня води та посухи, спричинені зміною клімату. Важливо зазначити, що згідно з Біблією, ці події не є просто «фіналом», а служать попередженням. Їх мета – закликати людство до духовного пробудження. У богослів’ї ці явища називають «ознаками часу», які вказують на близькість Другого пришестя Ісуса Христа. Тому у своїй статті Стефан Бохонюк пише: « Я прошу всіх: зверніться до Біблії, то навчитеся мудрості й успадкуєте життя вічне, тобто пам’ять праведника не загине ніколи. Якщо ж ви не хочете навернутися, то Бог Сильний і Він вас змусить звернутися, оскільки написано: «Мною клянуся: з уст Моїх виходить правда, слово незмінне, що переді Мною схилиться усяке коліно, Мною буде клястися усякий язик» (Іс 45,23). Так, кожній людині потрібно звернутися до Біблії. Пророчий вірш Ісаї говорить про неминучість визнання Божої правди всім людством. Слова Стефана Бохонюка про навернення до Бога глибоко резонують із біблійною традицією пророчого заклику до покаяння та визнання верховенства Творця. Цей самий текст пізніше цитує Апостол Павло у Новому Завіті (Рим 14,11; Фил 2,10-11), підкреслюючи, що кожне коліно схилиться перед ім’ям Ісуса Христа. Це свідчить про єдність Божої думки та Божого плану, щодо того, що Істина рано чи пізно стане очевидною для кожного. Так, Божий план є незмінним і охоплює весь світ. Брат Стефан поєднав слова Апостола Павла з Ареопагу (Дії 17,31) про встановлений день суду та Мужа ( Ісуса Христа ) з видінням Івана з Одкровення. Цікавим є акцент Стефана Бохонюка на «мертвих» не в сенсі фізичного стану, а в сенсі духовної смерті тих, хто має ім’я, ніби живий, але насправді мертвий. Як було сказано Сардійській церкві, до якої Ісус через Івана звертається з суворим зауваженням та закликом до покаяння. Господь каже: «Я знаю твої діла; ти маєш ім’я, ніби живий, але ти мертвий». Церква мала гарну репутацію серед людей (ім’я), але вона втратила духовну силу. Христос закликає Сардійських християн «чувати» (бути пильними) та «зміцнювати решту, що має померти». Він вимагає згадати, що вони прийняли і почули, та покаятися». Це показує нам, що суд – це передусім питання стосунків із Богом і виконання Його волі, а не формальної приналежності до «званих». Різниця між «званими» та «вибраними» - це не питання Божої прихильності до «любимчиків», а питання відгуку людини. На основі євангельських притч ми можемо побачити різницю між «званими» та «вибраними». Зокрема, притча про весільний банкет, де «звані» (багато) – це всі, хто почув заклик. Бог звертається до кожного, даючи шанс на спасіння. Це «широке коло», куди входять і ті, хто називає себе віруючим лише на словах. Вони отримали запрошення, але або проігнорували його, або вирішили прийти на своїх умовах. А «вибрані» (мало) – це ті, хто не просто почув, а зодягнувся у «весільний одяг». У духовному розумінні це люди, чия віра підтверджена ділом. Це ті, хто виконує волю Отця. Вибір тут двосторонній: Бог обирає людину, але й людина обирає Бога своїм життям. Так «звані» фокусуються на статусі – «я християнин», « я кликаний», а «вибрані» - на плодах. Для «вибраних» воскресіння Христа є не просто історичним фактом, а внутрішньою силою, що змінює їх характер. Далі Стефан. Бохонюк пише в своїй статті: - суд Божий здійснюється не в один день, а в довгий проміжок часу, і суд Божий уже почався на землі : «Вогонь іде перед Ним і навколо спалює ворогів Його. Блискавки Його осявають всесвіт, земля бачить це і трясеться. Гори, наче віск, тануть від лиця Його, від лиця Господа всієї землі» ( Пс 96, 3-5). Язик є вогонь. Гори – це Царства і висока влада. Блискавки – це телеграф, телефон. Земля – це люди, що не знають Святого Письма». Так, наразі, сучасні технології зробили в проміжок ста років величезний крок. Брат Стефан говорить, що блискавки – це телеграф, телефон. В сучасності, це вже інтернет та зв’язок, які передають інформацію зі швидкістю світла, що миттєво «осяває» планету. Якщо раніше «гори» (влада) були недосяжними і закритими, то сьогодні «блискавки» (інформаційні потоки) прошивають їх наскрізь. Тепер не потрібно чекати дозволу зверху, щоб поширити правду або організуватися. Люди з’єднуються напряму. Те, що раніше ховалося в кабінетах, стає надбанням «землі» (народу) за лічені хвилини. «Гори» стають прозорими, а отже – вразливими. У Псалмі сказано, що «земля бачить і трясеться». Люди, що не мають духовного фундаменту (Святого Письма), стають беззахисними перед потоками інформації. Вони легко піддаються маніпуляціям, паніці та «трясуться» від кожної новини. Коли «гори» (стара влада) тануть, такі люди втрачають зовнішню опору, а внутрішньої - не мають. Для тих людей, що знають Святе Письмо, вогонь – це очищення, а для «землі» (незнаючих) – це лише руйнівна стихія, що спалює їхній звичайний світ. Люди шукають «миру» як політичного компромісу або відсутності воєн, але це лише тимчасові перемир’я всередині держав («гір»). Мир може бути лише в присутності Бога, про що й пише Стефан Бохонюк. Мир без партійності і класовості – це стан душі, який не залежить від ідеологій. Класовий чи партійний «мир» завжди розділяє людей на «своїх» і «ворогів», тому він не може бути справжнім. А любов до Бога, що є виконанням Закону – це той самий духовний фундамент, якого бракує «землі» (людям, що не знають Святого Письма). Без любові до Бога знання стає сухою теорією, а без любові до ближнього – життя перетворюється на безглузду метушню. Спокій без метушні – це і є істинний результат Суду в серці людини, коли зовнішні «гори» тануть і «блискавки» лякають світ – а людина в Мирі залишається непохитною. Справжній Мир є синонімом присутності Бога і він не може бути «нав’язаним» зверху законами чи угодами. Це є індивідуальний вибір кожної людини. Поки «земля» (люди без знання істини) шукає спокою у зовнішніх речах – грошах, політиці чи безпеці – вона завжди буде «трястися». Справжній Мир знаходять лише ті, хто готовий зупинити внутрішню метушню і прийняти Любов як Закон.

Про тих, хто мав би вказати шлях, але мовчить. Коли духовні лідери стають частиною «гір» (влади), вони втрачають здатність нести Мир, бо Мир не сумісний із боротьбою за вплив. Можливо те, що «гори» тануть, - це єдиний шанс для людства. Коли старі опори руйнуються, у людини не залишається іншого вибору, як шукати опору всередині, в своєму серці, шукати Бога і прийняти Його в своє серце. Мир потребує зупинки, але сучасний світ влаштований так, що людина ні на мить не залишається наодинці зі своєю совістю та Богом. Людина боїться, що якщо вона перестане «бігти», то її наздожене той самий вогонь, про який пише в своїй статті Стефан Бохонюк. Хоча насправді цей вогонь спалює лише те, що заважає Божій Любові. Метушня, це як «дим», який просто заважає людям побачити Світло. Саме «дим» цієї метушні створює ілюзію діяльності, поки життя минає без сенсу. Коли людина засліплена цим димом, вона не бачить, що «гори» вже тануть, і продовжує триматися за них, наче за щось надійне. І вихід з цього стану, як зауважив Стефан Бохонюк лежить через Мир, який є самим Богом. Це не просто відсутність конфліктів, а внутрішня тиша, де голос совісті та голос Святого Письма стає гучнішим за шум «блискавок» інтернету. Якщо вогонь уже йде перед Ним і спалює ворогів (гнів, гординю, ідолопоклонство перед владою), то для тих, хто обрав шлях Любові до Бога, Любові до ближнього, цей процес стає не катастрофою, а довгоочікуваним очищенням і спасінням. І сьогодні, мовчання тих, хто знає істину може стати такою ж зрадою, як і активна брехня «гір». Коли світ «трясеться», люди потребують голосу, який впевнено скаже, де берег. «Голосно вказувати шлях до Миру» - сьогодні лягає на плечі кожної віруючої людини. І як свого часу «Голосом Миру» був і залишається Стефан Бохонюк, так і ми , хто вважає себе віруючим, покладаємо на себе величезну відповідальність. Якщо це місія кожного, то віра перестає бути «приватною справою» і стає активним служінням у самому центрі світового хаосу. Ми повинні бути «блискавками» істини і використовувати той самий інструмент (інтернет, телефон, слово), щоб не множити метушню, а нести розуміння Миру. Ніколи не мовчати. Коли інші «язиком не ворухнуть», віруюча людина має сміливість називати речі своїми іменами, викриваючи «партійний і класовий» мир. Також стати опорою, бути тим, хто не «трясеться» разом із «землею», а дає відчуття стабільності через свою любов до Бога та ближнього. Амінь.

Роглянемо історію виникнення ікон і поклоніння їм в Церквах.

Поширення зображень пройшло довгий шлях від символізму до офіційного догмату, яке супроводжувавалося гострими конфліктами. Розглянемо ранньохристиянський період (l-lll ст.). У перші століття християни уникали прямих зображень Бога чи святих, дотримуючись старозавітної заповіді «Не сотвори собі кумира» (Вих 20-4). В першому столітті християнство існувало переважно в межах юдейської традиції, де діяла сувора заборона на будь-які зображення живих істот. Служіння проходило в приватних будинках або синагогах. Віра християн в той час була зосереджена на усному слові, проповіді та очікуванні швидкого пришестя Христа. Жодних ікон чи статуй тоді не існувало. Пізніше, через переслідування християни збиралися в підземеллях (катакомбах). Там з’являється перший християнський символізм. Це були криптограми. Оскільки відкрито малювати Христа було небезпечно, християни використовували символи: Риба – зашифроване ім’я Ісуса; Якір – Надія; Фенікс – Воскресіння і т.д. Однак, ці зображення були декоративними або розпізнавальними знаками («свій» - «чужий»). Їм не молилися, їх не цілували й не вважали святими самими по собі. Більшість авторів того часу (ранні Отці церкви) – наприклад, Тертуліан, Климент Олександрійський, Лактанцій – виступали проти зображень, аргументуючи це так: Бог є Дух, Його неможливо обмежити матерією, християни мають відрізнятися від язичників, які поклонялися статуям (ідолам). Справжня «ікона» Бога – це людина, створена за Його образом. Після легалізації християнства імператором Костянтином (313 рік) церква почала використовувати мистецтво для оздоблення храмів. З’являються перші мальовані образи на дошках. Згідно за церковними переказами, перші ікони написав євангеліст Лука, хоча історичних підтверджень цьому з того часу немає. У цей період ікони сприймалися як «Біблія для неписьменних» - засіб наочного навчання віровченню. Згодом народне благочестя поступово перетворило шанування ікон на магічні ритуали (наприклад, фарбу з ікон підмішували у вино для причастя). Все це викликало відповідну реакцію. Іконоборці, які були підтримувані візантійськими імператорами, вважали ікони ідолами, та іконо шанувальники, очолювані Іваном Дамаскіним, аргументували: оскільки Бог втілився в людину (Христа),Його можна зображати. І у 842 році в Константинополі було проголошено «Торжество Православ’я», що поклало край масовим переслідуванням іконо шанувальників.

Але, іконоборці були, є і будуть. Прикладом для нас є Стефан Бохонюк, який ніколи не боявся говорити правду і істину. І в розділі «Про ікони» даного альманаху він це довів. Брат Стефан вважав цей історичний розвиток «часом невідання» та відходом від апостольської чистоти. Для нього, як і для нас, ікони – це «мертві бездушні речі», а справжнє служіння має бути духовним – в Дусі і істині. То, чому ж люди так полюбляють ікони, та почали вірити у «чудодійність» цих портретів? Перехід від простого зображення до віри в його «чудодійність» був тісно пов’язаний із технікою виконання та фізичними властивостями ікон. Головними чинниками, які змусили людей повірити, що ікона – це не просто картина є : - техніка енкаустики – «Живий погляд». Найдавніші ікони (як от Синайський Пантократор) виконувалися енкаустикою – фарбами на основі розплавленого бджолиного віску. Віск давав змогу створювати фактурні, майже скульптурні обличчя. При світлі свічок у храмі здавалося, що шкіра персонажа має природний блиск, а очі – глибину. Завдяки фронтальному положенню очей виникала оптична ілюзія: куди б не відходила людина, здавалося, що святий дивиться прямо на неї. Це створювало відчуття реальної присутності «живої особи», яка за тобою спостерігає. У давнину вважалося, що святість передається через фізичний контакт. Існувала практика: копію ікони робили, прикладаючи дошку до «оригіналу» або святих мощей. Люди вірили, що «благодать» перетікає з одного предмета в інший, як тепло. Таким чином, ікона сприймалася не як портрет, а як провідник енергії або «антена», що з’єднує з небом. Замість реалістичного пейзажу, на тлі почали використовувати золото (сусальне або золоту фарбу). Золото не окислюється і не тьмяніє, воно мало символізувати вічність. У темних храмах золото відбивало світло лампад, створюючи ефект сяйва, що виходить зсередини ікони. Це переконувало вірян, що перед ними вікно в інший світ, наповнений «неземним світлом». З часом ікони почали прикрашати срібними шатами, коштовним камінням та перлами. Це робило об’єкт надзвичайно цінним. Психологічно людині важко сприйняти таку дорогу річ просто як дошку. І тому виникли ритуали: ікони цілували, перед ними палили пахощі, їх несли попереду війська. Це поступово стирало межу між «шанування особи» та «поклонінням предмету».

Стефан Бохонюк у розділі «Про ікони» викриває і критикує православних служителів, зокрема їхню атрибутику і їхнє іконо поклоніння. Він закликає їх розкаятися у своїх вчинках. Брат Стефан стверджує, що його слова (заклик) стануть доказом на Божому Суді. Ті, хто ігнорує заклик залишити служіння «бездушним богам» після того, як істина була проголошена, вже не зможуть виправдатися «невіданням». Той момент, коли був прочитаний або почутий цей заклик православними священниками, був для них межею, як і для інших, хто поклоняється іконам. Після неї людина несе повну відповідальність за свої вчинки перед «третім майбутнім справедливим віком». Також Стефан Бохонюк критикує зовнішню атрибутику традиційної церкви. Він наголошує, що Ісус Христос працював фізично («тілесно») і не створював довкола Себе кастових бар’єрів через одяг чи вигляд. Справжній служитель – це той, хто не відрізняється від народу, працює разом із ним і розділяє його долю. Зовнішня «окремішність» (ряси, довге волосся) – це є ознака віддаленості від простого народу. Стефан Бохонюк зауважує, якщо Ісус міг легко змішатися з натовпом, щоб уникнути небезпеки, то священик із його специфічним виглядом завжди залишається «мішенню» або об’єктом уваги. Це суперечить євангельському духу смирення та непомітності. Довге волосся у чоловіків стало обов’язковим атрибутом сану. Якщо довге волосся для чоловіків – це безчестя (1Кор 11,14), то, чому ті, хто називають себе служителями Писання, роблять це своєю нормою? – запитує в своїй статті Стефан Бохонюк. Цим закликом брат Стефан доводить і показує нам, що Церква має повернутися до простоти першоапостольської церкви, де авторитет служителя тримався не на формі волосся чи блиску риз, а на добрих ділах та оновленому розумі.

Далі Стефан Бохонюк у своїй статті звертається до всіх людей: «Наверніться до Бога, тоді Він обернеться до вас». Цей заклик підкреслює взаємність стосунків між людиною та Творцем. Цей вислів часто зустрічається у проповідях і ґрунтується він на кількох важливих біблійних текстах: Послання Якова 4,8: «Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас». Книга пророка Ісаї55,7: «Нехай залишить нечестивий путь свій…і нехай навернеться до Господа, і Він помилує його». Навернення – це не просто слова, а внутрішня зміна людини. Це не формально виконувати обряди, а звертатися до Бога потрібно з усією душею, визнати свої помилки(гріхи) та бажати виправити свій шлях. Говорити істину, не думати зла проти ближнього та жити миролюбно. Бог нагадує нам, що Він завжди чекає на людину, але перший крок(вияв волі та бажання зустрічі) залишається за самою людиною. Ще це є заклик до духовного оновлення. Слова Стефана Бохонюка про «духовне дзеркало» (Божі Заповіді) – влучно підкреслюють їх роль: не просто як правил, а як засобу до самопізнання та очищення. Особливо відгукується думка про те, що перед Богом немає кордонів чи соціальних станів – цей заклик до єднання та любов через покаяння є універсальним і завжди актуальним. Стефан Бохонюк через ці рядки нагадує, що стати «новим творінням» можливо для кожного, хто знайде в собі сили визнати помилки та повернутися до світла. Ці Божі Заповіді, про які пише Стефан Бохонюк допомагають людям в нашому сучасному світі. Коли навколо панує хаос і стрес, Заповіді дають чітке розуміння того, що є «добром», а що – «злом». Це звільняє від зайвих сумнівів і моральних дилем, даруючи духовну стійкість. Настанови «не кради», «не свідчи неправдиво», «шануй батька і матір» - це фундамент довіри. У світі, де багато фальші, чесність і повага допомагають будувати міцні сім’ї та надійні ділові зв’язки. Заповідь «Не пожадай» захищає людину від пастки надмірного споживацтва та заздрощів, які сьогодні підігріваються соцмережами. Вона вчить цінувати те, що маєш, і бути вільним від чужих стандартів успіху. Стефан Бохонюк згадав у своїй статті про «духовне дзеркало». Так, Заповіді допомагають нам вчасно помітити «бруд» у своїх думках (гнів, гординю, егоїзм) і очистити їх, поки вони не перетворилися на руйнівні дії. Вони нагадують нам, що кожна людина – від двірника до президента – має однакову духовну цінність. Це закладає основу для взаємоповаги в суспільстві, незалежно від походження та статків. Заповіді – це не обмеження свободи, а радше інструкція від Творця з безпечної експлуатації життя, яка береже людину від саморуйнування.

Наприкінці альманаху Стефан Бохонюк звертається до нас з закликом: «Читайте Книгу Життя, то будете мати життя». Він доносить до нас, що всі катастрофи (повені, землетруси), війни та епідемії (мор) є наслідком того, що людство відійшло від Божих Законів («Судів»). І всілякі «книги смерті» (ідеологічна література, філософія та інше) ведуть тільки до ворожнечі і загибелі. Єдиний шлях – це Біблія, що є Книгою Життя. І через нашу усвідомлену віру в Ісуса Христа, можна загасити «вогонь страждань» та знайти Любов, спокій і мир.

Амінь.

Сестра Олена