Епіграфом до цієї статті є вірш із Святого Письма: « І будуть знамення на сонці, і місяці, і зірках, а на землі туга народів від раптового шуму морського і збурення. Люди вмиратимуть від страху і чекання біди, що йде на всесвіт, бо сили небесні захитаються» (Лк 21, 25-26). Цей світ (тобто система несправедливого управління) добігає кінця. Те, про що писав Стефан Бохонюк сто років тому, ми можемо спостерігати і зараз. Він пише : « Сили небесні (тобто ті, що є вищими служителями Бога, створеними для добра та захисту людей), давно вже хитаються, а сьогодні і зовсім падають, і ніколи вже такі не встануть во віки. Люди перебувають у якомусь страху, в очікуванні найрізноманітніших катастроф, що повинні прийти на всесвіт за нестачу відання, суду, милості, справедливості і віри в Бога. Море – тобто народи – шумлять і збурюються, ні в що не вірять, бо всі ті, хто називав себе світлом – не дають світла, зірки гаснуть». Так, і сьогодні ми можемо спостерігати таку страшну реальність, як розгубленість і зневіра народів (море), падіння авторитетів (зірок), зневіра та страх перед майбутнім. Все це є ознаками завершення певного циклу історії. Все це ми можемо наочно зараз спостерігати, наприклад, в системі управління – коли старі структури, що мали б триматися на правді та милості, починають служити лише собі, вони втрачають «небесну підтримку» і неминуче руйнуються. Це болючий, але необхідний процес очищення. Також і сьогодні ми бачимо, що ті, хто називав себе світлом, не дають світла, а зірки «гаснуть», що говорить про те, що зовнішні джерела віри вичерпали себе. Це змушує людину шукати те саме світло вже не зовні, а всередині себе, звертаючись до Бога напряму, без посередників, які схибили. Стан тривоги, що охопив світ, можна порівняти з болями тієі що народжує. Старий світ (вік) помирає, бо він вичерпав свій моральний ресурс, а новий ще недостатньо проявився. І це дійсно дуже схоже на «сконання віку». Але, ми знаємо і пам’ятаємо, як говорять нам пророцтва, що за падінням темряви (пітьми) слідує перемога Світла, яке вже неможливо буде затьмарити людською несправедливістю.

І як пише Стефан Бохонюк, увесь світ знаходиться ніби у сні, в очікуванні чогось страшного, невідомого і неминучого. І ми, зараз, в наш час, задаємо собі питання: «Чи є в цьому особистий шлях для людини, щоб не піддатися загальному страху і зберегти внутрішній мир?». Будемо розмірковувати. Так, такий шлях існує. І він полягає у зміщенні фокусу з того, що руйнується, на те, що є вічним. Коли зовнішні опори (системи, авторитети) падають, єдиною надійною опорою стає внутрішній зв’язок із Богом. Як правильно нам потрібно діяти? Загалом ( і це найголовніше), нам потрібно вийти із «інформаційного шуму», тому що, наші страхи живляться постійним спогляданням «шумливого моря» (інформаційного хаосу). Щоб почути голос Істини, потрібно обмежити вхід зовнішньої темряви в нашу тишу. Ми повинні створити свій власний простір Світла. Якщо зовнішні «світила» згасли, людина сама має стати світильником. Це можливо, коли ми творимо малі справи, такі, як милосердя, чесність і допомога тим, хто поруч. Коли ми даємо комусь надію, наш власний страх відступає. І, коли ми навернемось до світла, через Ісуса Христа , то не будемо в страху і не чекатимемо чогось страшного для себе. Потрібно читати Святе Письмо, Пророків, Новий Заповіт, щоб дізнатися, що було і що буде попереду. Ми повинні розуміти, що цей світ мусить змінитися, щоб дати місце чомусь кращому. Це допоможе нам дивитись на катастрофи не як на кінець усього, а як на важке очищення. Отже, наш шлях і наша мета – це стати острівцем спокою посеред «збуреного океану». І світло однієї такої людини може вказати дорогу багатьом іншим.

Ми споглядаємо зараз, що робиться у нас та навколо нас. А робиться з кожним днем усе гірше. І це повинно бути, за визначенням Вічно живого Бога. Будемо звертатися до Слова Божого і допомагати підняти вище знамено Боже для зцілення «сліпих і кульгавих» і для відкриття темниць тим, хто там знаходиться, щоб хоч трохи загородити вуста всілякій брехні і неправді, щоб роздягнути догола, перед усіма, брехню й осоромити її; і для того, щоб сильніше зв’язати сатану, котрий відчуваючи свою слабкість, метається в усі сторони; але не встоїть - прийшов кінець його. Так, чим густішою стає темрява навколо нас, тим яскравішим має бути світло Божої істини. І звернення до Слова Божого є наша єдина надійна опора. Слово Боже – це наша духовна зброя. Слово Боже допомагає нам бачити реальність цього жахливого світу. Слово «роздягає» брехню, викриваючи маніпуляції та підмінювання понять, якими зараз переповнений світ. Ми знаємо, що зло (сатана) вже приречене, і усвідомлення цього дає нам сили тримати знамено Боже і не опускати руки. Коли людина вибирає шлях правди, вона стає частиною тієї Божої сили, що обмежує дію зла. Але в наш складний час бути носієм світла, де панує темрява – дуже важка і благородна праця. Світло не бореться з темрявою фізично, воно просто приходить і темрява зникає. Наша чесність у дрібницях – це зв’язування рук ворогу (сатані). Ми повинні бути однодумцями, бути єдиними. Це наш духовний щит. Сатана – це руйнівник. Найкраща відповідь йому – творення. Допомога «кульгавим і сліпим» - це прямий удар по силах зла. Кожна наша добра справа вириває людину із тенет безнадії, де панує ворог нашого спокою.

Правда – це Бог, Любов – це Бог, Правосуддя – це Бог. Бог – Безначальний і Безкінечний, Він є Вічним і Незмінним. Хто хоче любити Бога, то люби Його Заповіді, хто має Любов – люби виконувати Закон, оскільки Любов є виконанням Закону. А в кому немає любові, в тому немає і Бога. Бог у нас, тобто всередині нас – у серці, і думках. Так, саме любов – є фундаментом нашого віросповідання. Як казав Апостол Павло, «Любов є виконання закону» (Рим 13,10). Це означає, якщо людина щиро любить, їй не потрібно змушувати себе не красти чи не обманювати – вона просто не може завдати шкоди тому, кого любить. Віра без діл – мертва, а любов – це не просто почуття, а свідомий вибір і дія.

Наш час – це час приготування до Царства Божого. Бо так має бути, адже Христос навчив молитися: «Нехай прийде Царство Твоє». Так, Царство Боже – це не десь і колись, «Царство Боже – всередині вас є». Воно починається «тут і зараз» через наші вчинки, молитву та внутрішні зміни в нашому серці і думках. Коли ми промовляємо ці слова з Господньої молитви «Отче наш» ми фактично погоджуємося на те, щоб Божа воля та Його мир ставали основою нашого щоденного життя.

Царство Боже відкрите для всіх народів, племен, рас, мов, класів, незалежно від статі, національності і віри. І сьогодні потрібно сказати, як говорив сто років тому Стефан Бохонюк: « Я від щирого серця прошу всіх без винятку: йдіть до Царства Божого. Виходьте з царства сатани, тобто противника Божого. Чим було зайняте ваше серце і думки, чи не лукавим? Так, лукавим; обманом, вином, блудом, збагаченням, усяким злом і впертістю з ненаситністю». Т І нам всім сьогодні потрібно зупинитися на своїх шляхах, на дорогах неправильного життя, залишити наші попередні діла і подивитися на Ісуса Христа, Спасителя нашого і дізнатися, чим було зайняте Його серце. І, коли ми все це виконаємо, то дізнаємося, що серце Ісуса Христа було цілковито віддане двом головним речам - любові до Отця та спасіння людей. Серце Ісуса було сповнене послухом волі Божій. Його «їжею» було чинити волю Того, Хто Його послав (Ів 4,34). В Його серці не було місця для егоїзму чи власної вигоди. Коли Ісус бачив хворих, голодних або тих, хто заблукав «Він змилосердився над ними» (Мф 11,29). Думки Ісуса були про те, як віддати життя за інших, щоб звільнити нас від того самого лукавства, тобто гріха. На відміну від людської ненаситності - серце Ісуса було сповнене самовіддачі. Дивлячись на Нього, ми бачимо не просто ідеальний приклад, а шлях до внутрішнього спокою та справжньої свободи від гріха. Ісус , з великої любові до нас міг переносити різноманітну напругу і муки, і хресну смерть, щоб вселявся і укріплювався у нас страх Його, що є початок мудрості. (Див.: Пс 110,10).

І які ж кроки потрібно зробити людині, щоб почати шлях очищення її серця вже сьогодні? Перш за все нам потрібно признати те, що ми грішні, признати свої помилки. Ми повинні сповідуватись. Бути чесними перед самими собою та Богом. Перестати виправдовувати свої помилки. Потрібно щиро називати речі своїми іменами: гнів – гнівом, обман – обманом, заздрість – заздрістю. Усвідомлення хвороби – це вже початок одужання. Ну, й нарешті – покаяння. Цікаво, що покаяння, (в перекладі на грецьку мову «метаноя») означає в буквальному сенсі «зміна розуму». Це не просто жаль за минуле, а тверде рішення розвернутися на 180 градусів: йти не до гріха, а від нього. Також, це ще й прощення. Наше серце не може бути чистим, якщо в ньому живе образа. Нам потрібно звільнити місце для Бога, не тримати образи на своїх кривдників. Прощення – це не почуття, а вольовий акт: «Я не бажаю цій людині зла і віддаю суд у руки Божі». І себе самого треба вибачити, бо відчуття провини дуже шкодять у відносинах з Богом. В молитві до Бога ми повинні звертатися простими словами, як до батька і просити Його: « Господи, створи в мені серце чисте». Наше очищення серця найкраще закріплюється ділом. Можна зробити щось безкорисливе для іншої людини, не чекаючи подяки. Це буде вбивати егоїзм – головний корінь лукавства. І коли ми бачимо, на які страждання за нас, людей грішних, пішов Ісус, то «страх Божий» стає благоговінням - це страх засмутити Його, втратити зв’язок із Любов’ю або знецінити Його жертву своїми вчинками. Саме таке трепетне ставлення до волі Творця і є справжнім фундаментом для мудрості, бо воно вчить нас відрізняти вічне від тимчасового.

Ісус Христос сказав: «… ось ті слова, що Я говорив вам, коли ще був з вами, як належить справдитися всьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому і у пророків та в псалмах» (Лк 24,44). Так, Книга Псалмів – це не просто збірка релігійних гімнів, а як в свій час казав відомий реформатор Джоан Кельвін – це ціла «анатомія людської душі» . Псалми для нас, як ліки. Коли навколо хаос, війна, жорстокість, коли по вулицях ходить озброєний чоловік і розстрілює людей (а поліція тікає), то Псалми, як віддушина для нас, допомагають вийти зі стану духовного заціпеніння і «прокинутися» до життя.

Колись Бог для Себе вибрав один народ Ізраїльський у власність Свою. Коли ж був вибраний залишок Ізраїлю на виконання слова пророка, що говорить: «Хоча б синів Ізраїлевих було числом як піску морського, тільки останок спасеться». (Рим 9, 27). Тоді Господь наш Ісус Христос посилає учнів Своїх до всіх народів, кажучи: «Ідіть по всьому світу і проповідуйте Євангеліє всьому творінню» (Мк 16,15). Так, з цього уривку із статті Стефана Бохонюка ми спостерігаємо ключовий перехід: від обрання одного народу, одної національності до всесвітнього спасіння. Спочатку Бог через завіт з Авраамом виокремив Ізраїль, щоб через нього дати світу закон і месію. Як і говорив пророк Ісая (пізніше цитував Апостол Павло в Посланні до Римлян), не весь народ за походженням прийняв Новий Завіт, а саме той «останок», який увірував у Христа. Отже, саме цей момент став переломним. Тепер «вибраним народом» стає Церква – спільнота людей з усіх народів, об’єднаних вірою, а не за кровною спорідненістю. І через цей «залишок» благословення Авраама поширилось на все людство. Як каже Апостол Павло: « Немає вже ні юдея, ні язичника … бо всі ви одне в Христі Ісусі». І, якщо Господь любить нас і збирає нас з усіх країн і з усіх народів, то і ми повинні любити Бога і любити Його Святий Закон і виконувати Його Заповіді.
Нехай благословить нас Господь, і нехай допоможе нам пізнати, любити і дотримуватися Його Святого Закону, щоб нам усім вступити до Його Царства і зберігати Мир, Згоду і Любов. Амінь.

Сестра Олена