Прочитавши альманах № 2 за 1924 рік, який написав Стефан Бохонюк, я зрозуміла, що ця стаття написана для мене і про мене. Стефан Бохонюк пише: «Любий друже!» — це ніби звернення до однієї людини, але ми всі розуміємо, що насправді це звернення до всіх нас, до людей, які думають, що вони є безгрішні, правильні, білі та пухнасті. Ой, як багато таких людей, що так думають. Про це й свідчить робота Бохонюка, яку він написав ще в далекому 1924 році. І видно, з яким щирим серцем та з любов’ю до всіх людей він це писав.

Усі ми згрішили і позбавлені слави Божої. Про це йшлося як у першому альманасі, так говориться і в другому. Є люди, які грішать навмисно, скоюють свої злочини і приховують їх. Інші чинять злочин через розкіш або через нужду. Але приходить час — і все відкривається та стає явним. А ще багато людей у світі говорять, що вони не винні ні в чому, поганого нічого не роблять. Часто можна почути таке: «Я що, когось убив чи вкрав щось у когось? Живу чесно і нікого не чіпаю, тож за що мені каятися перед Богом?». Але Ісус говорить нам так: «Настав час і наблизилося Царство Боже, тож покайтеся і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:14–15). Ми повинні розуміти, що таке Царство Боже. А «Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17:21).

Ми, люди, повинні постійно заглиблюватися в себе, розмірковувати, говорити зі своєю совістю. Ми можемо іншим говорити про себе щось гарне й пристойне, але ж себе не обдуриш, бо совість усередині нас говорить правду. З Біблії ми дізнаємося, що є плодом духу недоброго, нечистого (Гал. 5:19–21). Це гріховні вчинки нашого тіла — розпуста, непристойність, ідолопоклонство та інше. І будемо чесними перед собою та визнавати те, що дійсно живе в нашому серці і який там панує дух. Отже, ми повинні докладати всіх зусиль, усіх своїх здібностей, щоб виправитися, бо Царство Боже зусиллям береться. Не потрібні Богові наші показні обряди. Як на мене, то це лицемірство.

Також хочу зазначити, що дуже близька мені тема проповідництва Євангелія, яку згадує у своїй статті Бохонюк. І в наш час також є проповідники-євангелісти, які говорять так: «Ви покайтеся і прийдіть до Бога, віруйте в Євангеліє — і все у вас буде добре». Тобто обіцяють ледве не золоті гори: що в людей, яким проповідують, усе буде гаразд — здоров’я відновиться, діти будуть слухняні, з’явиться добра робота і гроші тощо. Воно-то так: Бог обіцяє і дає це за Своїми обітницями, бо Він є Бог вірний.

Але ж не всі проповідники говорять людям правду про те, яких зусиль потрібно докладати самій людині. І перше, що потрібно, — це дотримуватися Заповідей Божих. Тож усім проповідникам, учителям і всім, хто проповідує Слово Боже: «Говоріть від уст Господніх, а не мрії серця свого» (Єр. 23:16).

Отже, Стефан Бохонюк у своїй статті ясно і чітко доводить, що всі ми помиляємося, коли говоримо, що ми чисті, хороші і не грішимо. А це не так. Усі ми грішні і всі повинні покаятися — усі, без винятку: від простолюдина до великого начальника. Я так розумію, що всім, хто проповідує Слово Боже, потрібно й самим виконувати Заповіді Господні, дотримуватися їх і показувати це на прикладі свого життя.

Далі Бохонюк пише таке (з послання до Ефесян 6:1–4): «Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо цього вимагає справедливість. “Шануй батька твого і матір” — це перша заповідь з обітницею: “щоб тобі було добре і щоб ти був довголітнім на землі”» (Вих. 20:12). «І ви, батьки, не дратуйте дітей ваших, а виховуйте їх у вченні й наставлянні Господньому».

І постає питання: а чи коряться діти своїм батькам сьогодні? Відповідь — ні, не коряться. А коритися батькам потрібно, бо це є Заповідь Божа. Адже й ці діти колись стануть батьками й матерями, і прикро їм буде, що їхні діти не слухаються та не поважають їх.

Та й батькам і матерям потрібно не тільки словом виховувати своїх дітей, а й власним прикладом показувати їм правильний життєвий шлях, який будується на Слові Божому і на Заповідях Божих. Наведу приклад із життя. Біля під’їзду будинку на лавочці інколи збираються три молодиці-солдатки (їхні чоловіки воюють) і, так би мовити, «культурно» відпочивають. Підходить до них дівчинка років десяти — дочка однієї з них. А мама каже: «Піди, доцю, до квартири й принеси нам чайничок сюди, ти знаєш, де він стоїть, бо в нас уже закінчилось». Це, звичайно, їхня справа, але ж виникає думка: а що як і ця дівчинка, коли підросте, теж візьме до рук цигарку і чарку? А потім скаже: «А що тут такого? Мама ж так робить — то й мені можна». А мама потім буде сваритися, не розуміючи, що сама подала приклад.

От і виходить: якщо ми любимо своїх дітей, то повинні бути з ними стриманими, не дратувати їх і наставляти у вченні Божому. Бо написано: «Отже, все, чого бажаєте, щоб вам робили люди, так і ви робіть їм, бо в цьому є Закон і Пророки» (Мф. 7:12).

Далі — щодо відносин між жінкою і чоловіком у шлюбі. У Посланні до Ефесян 5:22–25 написано, що жінка повинна коритися своєму чоловікові, а чоловік — любити свою жінку, як Христос любить Свою Церкву. А чи так ми бачимо це в житті? Ні, не так. І дуже прикро бачити, як навіть віруюча сім’я свариться, а то й розлучається.

Також у соборному посланні святого апостола Якова 1:19 сказано: «Отож, браття мої улюблені, кожна людина нехай буде швидка на слухання, повільна на слова, повільна на гнів».

А чи робимо ми так? Думаю, дуже рідко можна зустріти таку людину. Мені дуже подобається порада Стефана Бохонюка: «Не слухайте тих, хто вам каже: хто читає Біблію — той несповна розуму. Насправді несповна розуму той, хто Біблію не читає». І я б теж хотіла, щоб у кожній домівці була Біблія або принаймні Євангеліє з Псалтирем. Будемо читати або слухати — і буде нам добре, і ніхто нас не введе в оману.

У книзі пророка Осії 4:1–2 написано: «Слухайте слово Господнє, сини Ізраїлеві, бо суд Господа з жителями цієї землі, тому що немає ні істини, ні милосердя, ні Богопізнання на землі. Клятва й обман, убивство і крадіж, і перелюбство вкрай поширилися, і кровопролиття йде за кровопролиттям».

Подивімося навколо, зазирнемо в себе — і побачимо, що діється навкруги. Страшне. Таке страшне, що збагнути це нормальній людині дуже важко. І постає питання: «А де ж істина?» Немає істини. А щоб нам розуміти істину, потрібно прочитати Євангеліє від Івана (14:6): «Ісус сказав йому: Я є путь, і істина, і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене». Це означає, що Ісус Христос був виконавцем волі Бога Отця. Він любив усіх людей, як Себе, і всім нам залишив приклад любові й життя. Тому й ми повинні намагатися так любити ближніх, як Він любив.

А чи є в нас милосердя? Ми думаємо, що є, адже співчуваємо тим, хто потрапив у біду, говоримо слова підтримки. Але які наші дії? Не тільки словом, а й ділом потрібно показувати свою любов і милосердя до ближнього.

Колись усі ми з’явимося на Суд перед лице Бога. Ніхто не знає дня своєї смерті. Що ми зробили в цьому житті — поганого чи хорошого? Питання не в цьому. Питання в тому, де ми збирали свої скарби — на землі чи на небі. Як і чим ми потішали своє тіло, свою плоть? І що в цей час отримував наш дух, наша внутрішня людина? Бо тіло піде в прах, а дух повернеться до Бога, Який дав його нам при народженні. І Бог воздає кожному за ділами його.

Тому будемо каятися, виправляти свої дороги, любити ближнього, полишимо лицемірне життя. Віруймо у вчення Ісуса Христа і за цим ученням намагаймося жити.

Дуже сподобався мені вислів Стефана Бохонюка: «Прошу вас: не на голови ваші кладіть Євангеліє, а в голови». (Мені соромно, що і я так робила.)

«Я прошу: читайте Євангеліє і розумійте для вашої користі; ви побачите те, чого не бачили, і почуєте те, чого не чули. Будьте ж виконавцями слова, а не лише слухачами».

Сестра Олена