Епіграфом до цього альманаху Стефан Бохонюк бере слова Пророка Єремії: «Священники не говорили: «Де Господь?», і вчителі закону не знали Мене, і пастирі відпали від Мене, і пророки пророкували в ім’я Ваала і ходили слідом тих, які не допомагають (Єр 2,8). Він вкотре звинувачує тогочасне духовенство у тому, що вони перетворили віру на формальність. Вони виконують обряди, тримають у руках релігійні правила, але самі особисто Бога не знають і людей до Нього не ведуть. Вони замовчують Живого Бога, пропонуючи натомість зовнішню релігійність. Священники (православні, католики, лютерани) вчать, що Бог живе у будинках – церквах, костелах, кірхах, молитовнях, а православні та католики – ще й у чудотворних іконах. Брат Стефан прямо називає це порожнечою, блудом та обманом. Для Волині 1931 року це були надзвичайно радикальні й небезпечні слова. Релігійне життя тогочасного українського селянина повністю оберталася навколо будівлі церкви (або храму). Храм вважався єдиним святим місцем, де можна було зустріти Бога. Слуга Божий Стефан руйнує цей стереотип. Він каже, що стіни – з чого б вони не були збудовані (з цегли, дерева чи золота) – залишаються бездушними. Бог не може бути замкнений у чотирьох стінах, і Його не можна обмежити малюнком на дошці. Стефан Бохонюк посилається на промову Апостола Павла в Афінах: «…Бог, що створив світ і все, що в ньому, Він, будучи Господом неба і землі, не в рукотворних храмах живе і не вимагає служіння людських рук…» (Діян 17, 24-25). Брат Стефан знову нагадує, що Творець Всесвіту не потребує, щоб люди будували для Нього «будівлі» і приносили туди матеріальні речі. Він за допомогою Святого Писання зруйновує усіляке хибне уявлення про те, що Бог перебуває у високих стінах храмів з іконами та з золотимм куполами. Слуга Божий Стефан збирає докупи потужні біблійні докази від Пророка Ісаї та Самого Ісуса Христа , щоб показати: Бог вибрав Своїм житлом не золото чи камінь, а любляче і щире (чисте) серце людини: «…Я живу на висоті небес і у святині, й також із упокоренними і смиренними духом…» (Іс 57,15). Тобто Богу затишніше перебувати в дусі (серці) простої, щирої людини ніж у найдорожчому палаці. Ісус Христос промовляє і навчає: «Перебувайте в Мені, і Я у вас…» (Ін 15,4) і додає, що Отець і Син прийдуть до того, хто любить Його, і «оселю сотворимо у Нього» (Ін 14,23). Стефан Бохонюк пояснює, що християнство – це не релігія зовнішніх візитів до Бога в гості (прийшов до церкви – побув із Богом – пішов додому сам). Бог Творець бажає постійного союзу з людиною. Він хоче жити всередині людини, стати її частиною, творити та діяти через неї. Брат Стефан наводить відомий вірш із Матфія 18,20 про двох чи трьох, зібраних в ім’я Христа Ісуса, але робить власну, принципово важливу примітку в дужках: «там Я серед (всередині – С.Б.) них». В українських та слов’янських перекладах Біблії зазвичай вживається слово «серед» (або «посеред»). Проте Стефан Бохонюк свідомо загострює увагу на внутрішньому переживанні віри. Присутність Ісуса Христа на зібранні – це не просто присутність ще однієї особи в приміщенні. Це коли Дух Христа єднає серця людей зсередини, перетворюючи їх в один живий організм.
Посилаючись на Псалми Давида слуга Божий Стефан говорить: «…правда Твоя – правда вічна, а Закон Твій – то істина». Людські релігійні традиції, пишні обряди й уявлення про «святі будівлі» змінюються з віками. Сьогодні одна влада будує храми, завтра інша їх руйнує. Але Божий план щодо людини – незмінний. Бог шукає праведних людей, у чиїх серцях Його Закон стане внутрішнім єдиним орієнтиром в житті.
Далі Стефан Бохонюк посилається на Євангеліє від Марка (10,42-45), де Ісус пояснює і дає настанову Своїм уням про правила лідерства. У мирському світі правителі та начальники панують над людьми, виявляють свою владу і тиснуть на підлеглих. Але Ісус Христос говорить: «…Але між вами нехай не буде так…». У Божому Царстві все навпаки: хто хоче бути першим, нехай буде всім слугою. Бо й Сам Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити іншим і віддати Своє життя за багатьох. Усі релігійні лідери (православні священники, католицькі ксьондзи, лютеранські пастори, євангелисти (вчителі) ) називають себе наступниками і намісниками Христа, але діють з точністю до навпаки. Замість того, щоб бути слугами для людей, вони стали «князями та володарями», які гноблять і затемнюють (і так темний) люд. Для Волині 1931 року це не були порожні слова, це була сувора реальність. Католицьке та православне духовенство у Другій Речі Посполитій мало величезний політичний та економічний вплив. Вони володіли великими земельними наділами (маєтками), збирали з селян податки та плату за будь-яку релігійну требу (хрещення, вінчання, похорон). Часто бідна селянська родина мала віддати останнє, щоб поховати родича. Офіційне духовенство часто підтримувало польську владу і використовувало свій авторитет, щоб тримати простий народ у покорі. Замість того, щоб підвищувати грамотність селян (і цим самим послужити їм), вчити їх мислити та читати Євангеліє самостійно, деякі священники залякували людей пеклом, забороняли спілкуватися з євангельськими християнами й називали будь-яку самоосвіту «гріхом». Простий волинський селянин дійсно почувався «темним і нещасним». Брат Стефан говорить, що Христос Ісус учив Своїм власним життям та ділами, а тогочасні вчителі закону намагаються захопити і підкорити народ лише «хитрістю і облесливими словами». З амвонів та кафедр звучать красиві, золоті слова про любов, бідність та милосердя, а в реальному житті люди бачать розкіш, зверхність і байдужість до проблем простого люду. Слуга Божий Стефан закликає повернутися до простоти Ісуса Христа , Який не мав де голови прихилити, ходив пішки серед народу і зцілював його.
Минулі часи, коли релігійне лицемірство та обман могли ховатися, Стефан Бохонюк називає «ніччю». Але тепер настав « День Господній» - час гніву Божого на тих, хто відкинає Євангеліє і час, коли всі приховані вчинки людей виходять на світло. Для Волині, яка переживала глибоку економічну кризу та загрозу тоталітаризму зі сходу, слова про «День гніву» звучали дуже реально. Люди відчували, що старий світ руйнується. Брат Стефан використовує цей історичний злам, щоб пробудити совість «сплячих» людей. Він каже: «Час сліпої віри та залякувань пройшов. Настала епоха, коли кожен має відповісти за свої вчинки особисто. Маски зриваються, і все таємне стає явним». Попри грізні слова про суд і гнів Божий, слуга Божий Стефан одразу ж пом’якшує тон і нагадує, що Бог не хоче смерті грішника, а прагне його порятунку. Він надає цілу низку біблійних посилань (на Пророків Єзекіїля та Єремію), які закликають людей: «Виправте дороги ваші й учинки ваші». Мета Стефана Бохонюка – не залякати людей пеклом чи Божою карою, а дати їм шанс. Він говорить: «Бог не шукає приводу вас покарати. Навпаки, Він чекає, коли ви залишите свої хитрі інтриги, брехню, лицемірство і визнаєте неправду та почнете жити за вченням Ісуса Христа . Брат Стефан порівнює Закон Божий з Духовним Дзеркалом. Він посилається на Апостола Павла (Рим 7,7), який пояснював, що без Закону людина навіть не розуміла б, що вона грішить. Коли людина брудна, вона може цього не помічати, доки не подивиться у дзеркало. Так само і в духовному житті: священники та журналісти можуть вважати себе «святими» й правими, оббріхуючи інших у газетах чи зневажаючи бідних. Але якщо вони чесно візьуть до рук Книгу Життя (Біблію) і подивляться в Закон Божий, як у дзеркало, вони побачать своє справжнє, непривабливе обличчя. Закон Божий потрібен не для того, щоб бити ним інших, а для того, щоб побачити свої власні недоліки (гріхи).
Продовжуючи, слуга Божий Стефан пише, що Ісус Христос та Апостоли ніколи не вигадували тих складних богослужінь, пишних обрядів, традицій та спеціального дорогого одягу («нарядів»), які є в сучасних церквах. Християнин – це той, хто просто наслідує життя Христа, а не займається релігійним театром. У міжвоєнний період традиційні церкви (як православна, так і католицька) вражали пересічного селянина своєю пишністю: золоте вбрання духовенства, складні багатогодинні ритуали, кадіння, процесії. Для простої людини це виглядало красиво, але часто залишалося незрозумілим. Стефан Бохонюк відкидає весь цей зовнішній блиск, називаючи його «людськими вигадками». Він говорить: «Покажіть мені в Євангелії, де Христос ходив у золотій короні чи вимагав палити фіміам?. Цього немає. Христос Ісус ходив у простому хітоні, допомагав людям й навчав їх через Свої проповіді та притчі. Отже, все інше – це фальшива декорація».
Європейські народи гордо називають себе християнськими країнами. Але брат Стефан ставить гостре запитання: «А де ж діла християнські?» Люди збилися зі шляху і повірили в обман. Погляд слуги Божого Стефана надзвичайно точний і пророчий на тогочасну Європу 1931 року. Усі тогочасні держави (наприклад Польща, Німеччина, Франція, Велика Британія) офіційно вважалися християнськими. Їхні лідери клялися (присягалися) на Біблії. Проте за лаштунками цієї «християнської» Європи вже зріли страшні речі: бідність через економічну кризу, ненависть, міжнаціональні суперечки, шовінізм, а в Німеччині вже піднімав голову нацизм. Стефан Бохонюк бачить це лицемірство: на словах усі вірять у Бога, а на ділі – готуються нищити один одного.
Слуга Божий Стефан говорить, що всі релігійні обмани, вигадки та ошуканство людства поступово почали виходити від Семи Вселенських Соборів і так дійшли до 1931 року, коли криза релігії досягла свого піку («вже далі йти нікуди»). Сім Вселенських Соборів (що проходили з IVпо VIII століття) – це засідання вищого духовенства та імператорів, на яких формувалися головні догмати, правила та канони традиційного християнства (православного та католицького). Стефан Бохонюк, як передовий представник вільного (незалежного), радикального євангельського руху, бачив у цьому не розвиток, а «спотворення віри». Чому? Бо саме на цих соборах просте вчення Ісуса Христа почало обростати складними філософськими термінами, державною політикою, імператорським примусом, пишними обрядами та поклонінням іконам та мощам. Це був той момент, коли Церква уклала союз із державною владою і проміняла духовну чистоту Першоапостольської Церкви на земну велич і багатство. Хоч як не намагалися релігійні лідери прикрити цей обман пишністю, сьогодні його «наготу» вже видно всім. Брат Стефан цитує слова Апостола Іоана (з Книги Одкровення 17,16), де пророкується, що коханці блудниці (символу фальшивої релігійної системи) врешті-решт самі її зненавидять, роздягнуть до нага, з’їдять її плоть і спалять у вогні. Він використовує страшний біблійний образ, щоб показати: система, побудована на релігійному лицемірстві, знищить сама себе. Ті самі політики й можновладці («коханці»), які раніше використовували релігію для контролю над народом, у часи криз першими розірвуть і розкрадуть її, знецінивши в очах суспільства. У в 1931 році це вже відбувалося на прикладі СРСР, де вчорашні віруючі масово руйнували храми. Найбільший обман і неправда панують саме у європейських народів. Вони гордо вважають себе «культурними і просвіченими», поширюють свій вплив на весь світ, але всередині – духовно порожні й брехливі. Міжвоєнна Європа пишалася своїм технічним прогресом, колоніями, наукою та культурою. Але Стефан Бохонюк дивиться вглиб: яка користь із культури та технологій, якщо європейські країни побудовані на колоніальному гноблені, обмані та підготовці до нових воєн? Він ставить Європі діагноз: ваша «освіченність» - це лише красива обгортка, під якою ховається духовна сліпота, лицемірство і обман.
Брат Стефан приводить вірш з Діянь 4,12: «бо немає іншого імені під небом, даного людям, яким належало б спастися нам (звільнитися від поневолення злом – С.Б.)». Але в дужках він робить свій авторський, дуже точний переклад-пояснення: спастися – значить звільнитися від поневолення злом. Спасіння – це не якась абстрактна річ, яка станеться з людиною колись на небі, після смерті. Слуга Божий Стефан приносить це поняття на землю, у реальне повсякденне життя. Спасіння – це означає прямо зараз, у своєму селищі чи місті, звільнитися від рабства зла: від всякої залежності, брехні, жадібності та ненависті. Перебування в Ісусі Христі, в Його вченні і в Його Слові – це і є свобода та спасіння (звільнення). (2Кор 3,17; Рим 8,1-2).
Стефан Бохонюк пише, що Бог завжди посилав на землю Спасителів, і сьогодні для людства єдиний шлях до спасіння (визволення) – це вчення Ісуса Христа. Проте нині з’явилося багато «лжеспасителів», які ведуть за собою людей у різні партії, але замість обіцяного порятунку приносять лише нове гноблення. Початок 1930-х років на Волині – це час шаленої політизації українського селянства. Оскільки люди жили бідно, різні сили намагалися залучити їх до своїх лав, обіцяючи «золоті гори». Комуністи (радянські агенти) через підпільну КПЗУ (Комуністична партія Західної України) активно агітували селян, обіцяючи безкоштовну землю, рівність та «радянський рай», але при цьому замовчували, що в СРСР у цей час вже розпочався «червоний терор» та розкуркулювання селян. Польські проурядові партії обіцяли лояльним селянам реформи та захист, але насправді проводили політику примусової «полонізації» (асиміляції) та пацифікації (придушення українського національного руху). Націоналістичні та соціалістичні рухи теж активно боролися за розум волинян. Брат Стефан дивиться на цей партійний хаос і каже: «Не довіряйте політичним вождям! Вони називають себе рятівниками народу, але кожен із них шукає лише влади. Вони створюють партії, сварять людей між собою, ділять суспільство на частини, і в результаті селянин стає ще більш пригніченим». Єдиний справжній лідер, Який не шукав власної вигоди, а віддав Своє життя за людей – це Ісус Христос . Слуга Божий Стефан пише далі: «З ким сьогодні не заговориш, усі бідкаються: грошей немає, податки душать, з усіх боків утиски та несправедливість». І він чесно каже: «воно справді так і є». Світова економічна криза (Велика депресія) вдарила по волинському селу дуже боляче. Польська влада, намагаючись врятувати бюджет держави, обклала українських селян непомірними податками (так звані «шорічні» податки, мита на проїзд, податки на землю, худобу і навіть на димар). Грошей у селян не було взагалі, відбувався так званий «кризовий бартер» (міняли яйця на сіль чи сірники). Тогочасні газети писали про масові борги та опис майна селян за несплату податків. Стефан Бохонюк проявляє себе як чуйний пастир: він не відірваний від землі, він чує біль свого народу, розділяє його і підтверджує – так, життя зараз неймовірно важке.
Далі брат Стефан посилається на відомі слова Апостола Павла з Послання до Римлян (13,1): «бо немає влади не від Бога, чинна влада від Бога встановлена». Проте він одразу робить важливе уточнення: Бог керує добрими правителями, але водночас допускає і і довготерпить злих. Він заспокоює людей, які обурювалися діями польської влади. Він пояснює: усе в історії йде своєю чергою. Те, що при владі опинилися жорстокі люди – це не випадковість. Бог допускає таку владу для випробування, або як наслідок гріхів самого суспільства, яке відкинуло вчення Ісуса Христа. Це заклик не до сліпого підкорювання, а до розуміння (відання) духовних законів Божої Історії. У чому ж головна помилка правителів? Стефан Бохонюк каже: головне завдання будь-якої влади – чинити справедливість, суд, милість і правду на землі (Єр 9,24). Але оскільки люди втратили правду, влада сьогодні зайнята лише одним – як вберегти саму себе і жити в безпеці. Це пряме відзеркалення політичної ситуації в Польщі 1931 році. Після Травневого перевороту 1926 року, здійсненого Юзефом Пілсудським, в країні встановився авторитарний режим «Санації» (оздоровлення). Влада панічно боялася комуністичного підпілля, українського національного руху та селянських бунтів через голод і кризу. Замість того, щоб займатися соціальними реформами, полегшувати життя бідних селян і шукати справедливість, польський уряд кинув усі сили на самозбереження. Брат Стефан говорить: щоб влада почувалася в безпеці, їй потрібна величезна армія охоронців та поліцейських. А їм треба платити гроші, які «не падають з неба». Цю плату через непомірні податки віддають прості трударі – і тому всім так важко жити. У міжвоєнній Польщі державний апарат, поліція та таємна поліція (дефензива) фінансувалися коштом платників податків. На Волині у 1930-1931 роках поліцейський нагляд був тотальним. Оскільки селяни через бідність часто протестували або підтримували підпільні рухи, кількість поліції у регіоні постійно збільшувалася. Стефан Бохонюк геніально описує це порочне коло: люди втрачають всіляке терпіння і бунтують, влада лякається і наймає більше поліції, а щоб утримувати поліцію, влада піднімає податки; податки душать селян, життя стає важчим, а люди – ще злішими. Слуга Божий Стефан пише: «Якщо люди зрозуміють вчення Ісуса Христа і почнуть жити мирно, чесно та спокійно, то в суспільстві зникнуть бунти, бійки, крадіжки та лихварство. А якщо зникне злочинність, то державі просто не потрібно буде утримувати таку величезну кількість охоронців, поліцейських та суддів». Він говорить: «Ви бідкаєтеся, що податки високі, бо треба годувати армію поліції. Але чому поліції так багато? Бо ви крадете, б’єтеся, бунтуєте й обманюєте один одного. Якщо кожен із нас очистить своє серце і перестане чинити зло, поліція залишиться без роботи. Державі не буде на кого витрачати податки, і податковий тягар зникне сам собою». Це неймовірно глибокий погляд Стефана Бохонюка: мораль і духовний стан громадян безпосередньо впливає на економіку та добробут країни. Він говорить, що коли суспільство зміниться зсередини, «тоді буде кожен у своїй професії трудитися і жити з власної праці». Для Волині 1931 року це був важливий заклик. Через кризу, безробіття та злидні багато людей шукали «легких грошей» чи втіхи в радикальних ідеях. Хтось ішов у бандитизм, хтось займався контрабандою через радянсько-польський кордон (який був поруч), хтось промишляв лихварством (позичав гроші під шалені відсотки бідним сусідам, забираючи останнє). Брат Стефан повертає до біблійного ідеалу чесної праці: кожен має мирно працювати на своїй землі чи в майстерні, заробляти своїм потом і нікого не грабувати. Його громада якраз і славилася тим, що євангельські християни були найкращими для взірця – чесні трударі, які ніколи не крали у панів чи держави. Віра в Бога виявляється не в красивих словах чи довгих молитвах, а в тому, як людина виконує свою щоденну роботу. Бути хорошим шевцем, ковалем чи хліборобом, не обманювати клієнтів і жити з власної праці, дотримуючись вчення Ісуса Христа – це і є найвищий прояв істинного християнства.
Продовжуючи брат Стефан пише, що європейські держави дуже поважають хрест (знаряддя, на якому постраждав Ісус Христос ), а в судах та молитовних будинках обов’язково лежить Євангеліє. Проте воно лежить там лише для краси, присяги та «церемоніалу». У міжвоєнній Польщі (як і в багатьох інших країнах Європи того часу) релігія була частиною державного апарату. У судах свідки та підсудні присягали на Біблії, у школах Закон Божий був обов’язковим предметом, а чиновники і судді починали засідання з релігійних ритуалів. Слуга Божий Стефан бачить у цьому страшний парадокс: Книга Життя, яка закликає до любові, справедливості та чесності, лежить на столі у судді, який бере хабар, або в залі засідань політиків, які вигадують чергові утиски для бідних селян. Біблію сприймають як предмет декору і зміст її повністю ігнорують. Стефан Бохонюк говорить, що Євангеліє написане для абсолютно всіх без винятку: для багатих і бідних, для простих селян і для найвищих можновладців. І кожен має повне право вимагати від іншого виконання цього Закону. Брат Стефан висловлює дуже прогресивну ідею християнської рівності. Перед Словом Божим немає генералів, єпископів (навіть Папи римського) чи князів. Якщо міністр чи священник порушує Заповіді Божі, простий хлібороб чи робітник з фабрики має повне моральне право ткнути пальцем у текст Нового Заповіту і сказати владі: «Ви чините не за Писанням!». Цим самим забирається монополія на правду і істину у еліти («правлячого кола»). Слуга Божий Стефан говорить, що насамперед, приклад чесного життя мають показувати лідери суспільства – священники, вчителі, законодавці. Бо молодший завжди дивиться на старшого, а підлеглі – на керівництво. Не можна вимагати від простого народу «святості», якщо сама влада загрузла в корупції, брехні та лицемірстві. Стефан Бохонюк нагадує вічне Боже правило: зміни та виховання завжди починаються зверху. Якщо священник обманює, а суддя бере хабарі, то безглуздо чекати, що селянини (робітники) не будуть красти чи бунтувати. Справжній авторитет керівника, вчителя чи судді тримається не на його посаді чи дипломі, а на особистому прикладі. Якщо слова лідера розходяться з його ділами, руйнується довіра до всієї системи управління. Брат Стефан наголошує, що еліта («правляче коло») несе духовну і моральну відповідальність за стан усього народу («Який пастух, така й череда»).
Далі Стефан Бохонюк робить надзвичайно тонкий і глибокий перехід: він пов’язує постать Ісуса Христа із власною долею та долею своєї громади, яку так само оббріхували та цькували (наприклад, в газеті «За свободу»). Брат Стефан показує, що доля справжнього праведника – це завжди шлях через нерозуміння та провокації з боку суспільства й влади. Він посилається на відомі слова Ісуса Христа з Нагірної проповіді: «Тож за їхніми плодами пізнаєте їх». Ісус застерігав, що в день суду багато хто скаже: «Господи, чи не Твоїм Ім’ям ми пророкували і бісів виганяли», але Він відповість їм: «Я ніколи не знав вас. Відійтіть від Мене, хто чинить беззаконня!». Це прямий докір тим самим «вождям і священникам» про яких пише Стефан Бохонюк у цьому альманахові. Він говорить: можна мати пишні титули, святити храми й гарно говорити про Бога, але якщо плоди твого життя – це жадібність, обман і гноблення бідних, то для Бога ти чужа людина (Він тебе не знає). І навпаки, плоди євангельських громад (любов, вірність, миролюбство, милосердя, чесніть, справедливість) говорять самі за себе. Ісус Христос заздалегідь попереджав, що Його послідовників будуть ненавидіти (Мк 13,9). І брат Стефан зазначає: усе, що колись робили з Ісусом, сьогодні роблять із тими, хто щиро вірить у Нього і дотримується Заповідей Його. Згадаймо, як у альманахові №3 за 1931 рік Стефана Бохонюка звинувачували в «більшовицькому атеїзмі» та підбурюванню народу? Та він знаходить у цьому глибоку духовну втіху. Він каже своїй громаді: «Не дивуйтеся, що про нас пишуть гидоту в газетах. На Самого Ісуса Христа казали, що в Ньому біс і що Він підбурює народ! Якщо оббріхували Сина Божого, то звичайно, що будуть оббріхувати і нас. Наші страждання від пліток – це доказ того, що ми йдемо правильною дорогою життя». Христа постійно намагалися підставити перед римською владою, провокуючи Його закликати людей не платити податки. Але Ісус відповів геніально: «Віддайте кесареве кесарю, а Боже Богові», і навіть наказав Петрові заплатити податок за них обох. (Мф 22,21; Мк 12,17; Лк 20,25). Це був дуже важливий політичний аргумент брата Стефана перед польською дефензивою (таємною поліцією). Він вже відкрито писав, що «податки душать трударів» і що «життя тяжке». У міжвоєнній Польщі за такі слова про податки його могли миттєво звинуватити в антидержавній пропаганді чи комуністичному заколоті. Тому слуга Божий Стефан одразу в свій захист говорить: «Так, податки великі, і нам важко. Але ми – слухняні громадяни. Ми знаємо заповідь Христа Ісуса. Християни платять податки державі (кесарю), якими б вони важкими не були, бо так наказав Спаситель. Ми не бунтівники й не анархісти, ми віддаємо державі те, що їй належить». Стефан Бохонюк показує, що віруюча людина може не погоджуватись з політикою влади, може відкрито говорити про соціальну несправедливість чи бідність, але вона не стає злочинцем чи руйнівником. Вона чесно виконує свої громадянські обов’язки (платить податки, працює), залишаючи своє серце та совість тільки для Бога.
Продовжуючи, Стефан Бохонюк розповідає, що віруючих його громади називають «ворохобниками» (бунтівниками, заколотниками) та «виразкою суспільства». Люди прямо погрожують їм смертю, вважаючи, що за вбивство такого «єретика» Бог їм ще й гріха не зарахує. Це страшне, але точне описання життя євангельських християн у міжвоєнній Польщі. Оскільськи їхній рух ламав старі релігійні звичаї, традиційне сільське середовище часто реагувало на них дикою агресією. Релігійний фанатизм підігрівався чутками. Простих селян залякували з амвонів, що ці «штунди» чи «сектанти» накликають на село Божий гнів, неврожай чи хвороби. Через це євангельських віруючих часто били на вулицях, били вікна в їхніх хатах, де вони збиралися на молитву, звільняли з державної роботи, а фраза «вбити сектанта – не гріх, а спасіння душі» дійсно побутувала серед натовпу, засліпленого релігійною злістю. Брат Стефан ставить головне питання руба: «Хто ж це все починає робити?». Хто сіє цю ненависть у головах простих людей? І сам відповідає, нагадуючи Святе Письмо: Христа Ісуса в руки римських катів (язичників) віддали не прості розбійники з дороги. Його зрадили та привели на смерть першосвященники, книжники та фарисеї. Звичайні селяни, які кричать лайливі слова чи кидають каміння у вікна віруючих – це лише інструмент, «сліпа череда». Справжніми винуватцями цього цькування є релігійна еліта – священники та релігійні лідери, які пишуть наклепи в газети (як в газету «За свободу») і нацьковують темний народ. Вони роблять це з тієї ж причини, що й фарисеї дві тисячі років тому: через заздрість, страх втратити свій вплив, монополію на віру та доходи від релігійних обрядів. Найбільший гріх лежить не на тих, хто викрикує образу на вулиці, а на тих, хто сидить в кабінетах чи стоїть за кафедрами і професійно маніпулює свідомістю людей, створюючи образ «ворога». Слуга Божий Стефан сміливо зриває маски з тогочасного духовенства, показуючи, що їхні методи боротьби за владу нічим не відрізняються від методів тих, хто розіп’яв Христа. Це застереження проти інформаційного нацьковування є актуальним в будь-яку епоху.
Далі Стефан Бохонюк пише, що Бог пробудив (воскресив) його в жовтні 1911 року, і з того часу він почав жити чесним, справедливим християнським життям. Тоді Волинь ще входила до складу Російської імперії. «Пробудження» (воскресіння), про яке він пише – це його духовне навернення (покаяння). Саме в цей період на Волині починається потужна перша хвиля євангельського пробудження. Люди , читаючи Біблію, переживали глибоку внутрішню зміну. Але для Російської імперії, де панувала державна православна церква, будь-який відхід селянина від офіційного православ’я вважався важким державним злочином – «совращением в секту». Брат Стефан говорить, що православному духовенству не сподобалося його нове життя, і вони віддали його під суд. 19 лютого 1914 року Луцький Окружний Суд засудив його до довічного заслання в Сибір, позбавивши всіх прав (Стефан Бохонюк іронічно називає їх «диявольськими правами»). Це унікальний документальний факт! У дореволюційній Росії релігійні справи часто велися спільно духовною консисторією (духовний суд в Російській православній церкві) та світським судом. Брата Стефана судили за законами Російської імперії як «небезпечного сектанта-пропагандиста». Позбавлення «всіх прав стану» означало цивільну смерть: у людини відбирали майно, титули, право голосу, право укладати угоди. Заслання в Сибір мало назавжди стерти Стефана Бохонюка з історії Волині. Проте його іронічна примітка про «диявольські права» показує: він анітрохи не шкодував за світськими привілеями, бо знайшов вищі, Божі права. Брат Стефан каже, що Бог звільнив і виправдав його. 2 квітня 1917 року він повернувся у рідну Богушівку. За тимчасового уряду його навіть обирали на багато громадських посад, і так він жив до приходу польської влади, тримаючись християнського життя. Як Стефан Бохонюк уникнув вічного Сибіру? У лютому 1917 року в Російській імперії відбулася революція, цар Микола II зрікся престолу, і до влади прийшов Тимчасовий уряд. Одним із перших кроків нової влади була амністія для всіх політичних та релігійних в’язнів, а також проголошення свободи совісті. Брат Стефан Бохонюк вийшов на волю і рівно через два місяці після амністії, у квітні, повернувся додому в рідну Богушівку. Оскільки народ поважав його за чесність і мучеництво за віру в тюрмах, земляки одразу почали обирати його на керівні посади в селі та волості. Згодом, після Першої світової війни, Волинь відійшла до Польщі, але Стефан Бохонюк залишався непохитним у своїй вірі. Тепер стає зрозуміло, чому слуга Божий Стефан у своїх статтях так сміливо розмовляє з критиками й так спокійно реагує на бруд в газетах. Його неможливо налякати плітками, адже він уже пройшов через справжні кайдани, царські тюрми та Сибір! Людина, яка вижила в засланні й зберегла віру, отримує неймовірну духовну броню. Це чудовий приклад того, як життєві випробування загартовують характер і роблять лідера незламним.
Продовжуючи, брат Стефан пише, що багато чесних людей приєдналося до нього, і вони створили «Богушівсько-Вічинську общину євангельських християн». Офіційно Волинське воєводство зареєструвало її лише 31 серпня 1929 року, хоча Стефан Бохонюк оббивав пороги кабінетів із проханням про легалізацію ще з лютого 1922 року. Сім років очікування документа – це яскраве свідчення політики міжвоєнної Польщі щодо українських релігійних меншин. Польська адміністрація на Волині вкрай неохоче давала офіційні дозволи (легалізацію) новим євангельським громадам, особливо якщо їх очолювали українські лідери, які проповідували рідною мовою. Громади роками тримали в «підвішеному» стані, ретельно перевіряючи через таємну поліцію (дефензиву), чи немає там комуністичного впливу. Отримання його громадою наказу воєводи про реєстрацію у 1929 році було величезною перемогою. Це означало, що його община діяла повністю в правовому полі Польської держави, і жоден місцевий поліцейський чи священник не мав права заборонити їхні зібрання. Назва «Богушівсько-Вічинська вказує на географію руху: село Богушівка (де жив Стефан Бохонюк, зовсім поруч із Луцьком) та село Вічині (нині Рожищенський чи колишній Локачинський/Володимирський напрямок), що свідчить про те, що віра єднала людей з різних куточків Волині.
Люди встигли наслухатися політичних агітаторів («партійних говорунів»), подивилися на їхні плоди й зрозуміли, що політичні гасла – це лише порожнеча й марнотратство (суєта). Брат Стефан знову повертається до теми партій, яку піднімав на початку альманаху. Він каже, що час розставив усе на свої місця. Люди на власні очі побачили: політики багато обіцяють, але від їхніх суперечок життя не стає легшим. Суспільство втомилося від агресії та порожніх слів, тому почало шукати того, що дає реальну розраду для втомленої душі – чисте Слово Боже. Стефан Бохонюк говорить, що він проповідує Євангеліє безкорисливо, підтверджуючи слова власним чистим життям. Саме тому громада росте, і з сусідніх сіл до нього вже летять листи із благаннями: «Прийди і проповідуй нам теж!». Для тогочасного селянина «безкорислива проповідь» слуги Божого Стефана була шоком у хорошому сенсі. Традиційне духовенство часто сприймалося через призму фінансових поборів за хрещення, вінчання чи похорони. Стефан Бохонюк же не вимагав грошей, не встановлював тарифів на благодать і заробляв на життя власними руками, як звичайний селянин у Богушівці. Така жертовність приваблювала людей. Його авторитет ріс не через церковні накази, а через те, що люди тягнуться туди, де є щирість і любов, а не фінансова чи політична вигода.
Далі брат Стефан пише, що на основі того, що його громада поширюється він звернувся до Луцька, у Волинське воєводське управління, до керівника віросповідного відділу, щоб просити про розширення діяльності в інших селах. Але чиновник шокує його: дозволу не буде, бо на нього лежить офіційна заява (донос). У чому ж звинувачують його? Йому закидають чотирі речі: Заклики не платити податки; Заклики не слухатися державної влади; Заклики не підкорятися поліції; Заклики не служити в армії. У Польщі 1931 року такий донос – це була пряма дорога за грати за звинуваченням у державній зраді та антидержавній діяльності. Друга Річ Посполита жила в оточенні ворогів (Німеччина та СРСР), тому служба в армії (Войско Польске) була священним обов’язком. Справді, деякі радикальні євангельські рухи відмовлялися брати до рук зброю. Написати в доносі, що Стефан Бохонюк забороняє молоді йти в армію – це означало автоматично виставити його ворогом Польської держави та агентом Кремля. Хто ж написав цей донос (заяву)? Очевидно, що донос написали ті самі «першосвященники та книжники» (місцеве традиційне духовенство) або конкуренти, які бачили, що люди масово йдуть до Стефана Бохонюка і просять проповідувати в сусідніх селах. Оскільки законних методів зупинити його не було (адже община була офіційно легелізована воєводою у 1929 році), опоненти вирішили знищити його руками польської таємної поліції через фальшиве політичне звинувачення. Брат Стефан просить владу про ретельне розслідування і виставляє проти слів у доносі реальні вчинки: якщо я вчу не платити податки – чому я і моя громада їх справно платимо? Якщо вчу не коритися владі – чому я особисто підкорююся чиновникам і навіть найнижчому сільському десяцькому? «Десяцький» (або солтис, війт на найнижчому рівні) у міжвоєнній Польщі – це була виборна чи призначена людина на селі, яка виконувала дрібні адміністративні доручення поліції чи гміни (збирала людей на толоку, розносила повідомлення тощо). Стефан Бохонюк робить геніальний хід: «Я поважаю закон держави настільки, що слухаюся навіть простого сільського десяцького. Про яку анархію чи бунт може йтися? Перевірте наші квитанції про сплату податків – там немає жодної заборгованості!». Проти фактів сплати і слухняності будь-який паперовий донос стає пустим папірцем. Брат Стефан говорить про свій вік – йому 58 років, тому він сам не військовозобов’язаний. Але його молоді послідовники в армії служать! Водночас він відверто визнає: так, деякі з них через релігійні переконання відмовляються брати до рук зброю, спираючись на Пророка Ісаю («не підніме народ на народ меча»). В Другій Речі Посполитій служба в армії була обов’язковою, а відмова від зброї каралася тюрмою. Євангельські християни дійсно суворо дотримувалися Заповідей, проте вони не тікали від призиву. Вони йшли до війська, але просили призначити їх на альтернативну службу, де не потрібно вбивати – санітарами, водіями, кухарями чи в будівельні батальйони. Стефан Бохонюк спокійно заявляє, що в результаті розслідування він сподівається на Бога і на чесність «синів землі Польської» (тобто польських чиновників та суддів), вірячи, що закон виправдає правого і покарає наклепника. Це вищий пілотаж дипломатії та водночас вияв глибокої християнської гідності. Називаючи польську владу «синами землі Польської», слуга Божий Стефан показує, що він не ставиться до них як до загарбників чи ворогів (хоча вони і утискали українців). Він апелює до їхньої честі, шляхетності та справедливості. Він каже: «Я вірю, що серед поляків є чесні люди, які вище релігійних чвар і зможуть розібратися по закону». Це обеззброювало чиновників, адже Стефан Бохонюк поважав їхній статус, але вимагав чистої правди. Його приклад з армією та податками показує, що можна залишатися вірним Богу і водночас бути зразковим громадянином своєї країни. Справжня віра не робить людину революціонером чи руйніком суспільства. Вона робить її чесним трудівником, який поважає порядок, але зберігає своє серце чистим від гріха.
Продовжуючи, слуга Божий Стефан цитує Перше Послання Апостола Петра (4,17): «Бо час уже розпочатися судові від дому Божого» і прямо додає: «Дім же Його – це ми». Він показує неймовірну духовну зрілість. Він не кричить, що його громада є абсолютно «безгрішною та недоторканою». Навпаки, він каже польському чиновнику: «Ми готові до розслідування. Навіть більше – ми знаємо, що Бог перевіряє Своїх дітей першими й найсуворіше. Якщо ми в чомусь винні перед законом чи Господом – нехай це виявиться». Така позиція повністю вибивала ґрунт із-під ніг опонентів, які намагалися виставити євангельських християн гордими бутівниками. Стефан Бохонюк звертається до польських урядовців: якщо Бог дав вам, «Сини Великої Польщі», право судити Його Дім на цій землі, то робіть це чесно – судом праведним, Божим. Бо за кожне рішення прийдеться відповідати перед Всевишнім. Звернення «Сини Великої Польщі» - це дуже тонкий, шляхетний та водночас тактично сильний хід. У 1931 польська державна пропаганда активно культивувала образ «Великої Польщі» (від моря до моря) та справедливості своєї влади. Брат Стефан ловить чиновників на їхньому ж патріотичному гаслі. Він каже: «Ви вважаєте себе представниками великої, цивілізованої християнської держави? Тоді доведіть це ділом! Не керуйтеся брудними доносами заздрісних священників. Судіть так, як заповів Господь». Він посилається на Книгу Премудрості Соломона (6,1-8) та слова Апостола Павла про те, що людина є храмом Божим, і «якщо хто зруйнує храм Божий, того його покарає Господь». Тобто він їм говорить: «Сьогодні ви сидите в кріслах і судите мене. Але пам’ятайте – над вами є Вищий Суддя. Якщо ви скривдите Його храм (Його синів і дочок) через фальшивий донос, Бог спитає з вас із усією суворістю, бо перед Ним усі міністри та воєводи рівні». Будь-яка земна влада, посада чи право виносити вироки іншим – це не привілей для егоїзму, а колосальний тягар відповідальності перед Богом та історією. Стефан Бохонюк нагадує волинським чиновникам («Синам Великої Польщі») про унікальне «духовне дзеркало»: правитель великий лише тоді, коли його суди є праведними. Амінь !
Сестра Олена Листопад 2026 року