Уявлення про смерть цілком залежить від питання походження життя. І тут лише два варіанти: або мертва матерія самоорганізувалася й породила живу клітину, або це незбагненне диво — дія Бога.

     Народження живого з неживого ґрунтується на тому, що мінеральні речовини, розчинені у воді, під час удару блискавки стають амінокислотами, з яких складається жива клітина. Залишається лише те, щоб вони (а їх близько двохсот) поєдналися належним чином. І тут на боці такої можливості — мільйони років і безмежна рухливість води, особливо в прибійній зоні. Імовірність цього подібна до складу будматеріалів, на якому діяли урагани, після чого залишився збудований дім із зовнішнім і внутрішнім оздобленням. І це — спрощено, на думку фахівців, усе набагато складніше. Крім того, таке не має бути одноразовим, унікальним, адже будь-який одноклітинний організм, щоб жити й розмножуватися, живиться або іншим подібним організмом, або його рештками. А масове виникнення життя неможливе без масового його прояву — лише тоді запускається механізм природного добору. До того ж чому вчені, десятиліттями бачачи, з чого й як влаштована жива клітина, не можуть повторити «подвиг» сліпої нерозумної матерії? І цього досить, щоб знати, що Бог є. Сказано й у Біблії: «Від величі краси створінь пізнається Виновник їхнього буття» (Прем. Сол. 13:5). Саме пізнається, а це вже категорія знання, а не віри. Вірити слід у Божих посланців, у їхні настанови, у власні сили, у допомогу Бога на Його шляху. Старий Завіт уживає слова, пов’язані зі «знанням» щодо Бога, понад сімдесят разів. Новий Завіт — понад двадцять.

     Якщо з двох імовірностей виникнення життя одна відкидається, то інша, Божа, стає єдино можливою, переходячи з категорії віри в категорію знання. Для першого варіанта виникнення життя смерть тіла — явний кінець існування всього людського єства; для другого — перехід в інший, незнаний світ, який «плоть і кров не успадкують» (1 Кор. 15:50). Цей світ двоякий: праведність веде до життя (Прип. 11:19), а гріх — до смерті (Як. 1:15). Людина створена у видимій і невидимій формах (Бут. 2:7), «за образом і подобою Божою» (Бут. 9:6). Те, що вона приречена на безсмертя, видно й зі слів Христа: «одні підуть у життя вічне, інші — в муку вічну» (Мт. 25:46), і тут смерть як повна відсутність свідомості виключається. Тут немає можливості померти — в сенсі зникнути без наслідків. Але саме «муки вічні», як неможливість душі співдіяти Богові в Його планах, чим і цінне життя вічне, часто прирівнюються в Біблії до смерті. Тому збереження чистоти невидимої душі на вічність — головне завдання людини в земному житті. Звідси: «ми дивимося (сподіваємося) на невидиме, бо видиме — тимчасове, невидиме — вічне» (2 Кор. 4:18).

     Для віруючої людини немає страху смерті, над нею «друга смерть (смерть душі) не має влади» (Одкр. 20:6). Справедливе висловлення: той, хто народився один раз (тілом), помирає двічі (і тілом, і душею), хто народився двічі (тілом і духом) — не помирає ніколи.

     Саме страх смерті як кінця всього є причиною рабства (гріха) (Євр. 2:15), народжує психологію: «будемо пити й веселитися, бо завтра помремо» (Іс. 22:13), породжує безвідповідальність у земному житті, яку без страху Божого не може зупинити жодне правосуддя. За страхом перед ним стоїть можливе тимчасове покарання, за страхом Божим — вічне та неминуче.

     Залишається лише погодитися, що Бог є, і тут людині допоможуть здоровий глузд, власні міркування і, мабуть, слова: «Бо що можна знати про Бога, явне для них, тому що Бог явив їм. Адже невидиме Його, вічна сила і Божество, від створення світу через розглядання творінь видимі, так що вони без виправдання» (Рим. 1:19–20). Зробити висновок неважко — знання про Бога доступні всім, вони явні та видимі.

                                                                                     Віктор Бартєнєв