На початку альманаху Стефан Бохонюк критикує егоїстичні міжнародні договори 1920 – х років, називаючи їх «паперовим миром» через лицемірство лідерів та нехтування Божими законами справедливості. Він наводить приклад із реального життя. Світові вчені, інженери та техніки вважалися найрозумнішими людьми, але на що вони витрачали свій розум? Вони придумали нову військову техніку та зброю. Замість користі, їхній розум приніс руйнування: родючі волинські поля та квітучі сінокоси, які раніше годували людей і худобу, тепер понівечені глибокими окопами, ровами та колючим дротом. Прості хлібороби дивляться на цей жах і проклинають таку «мудрість», яка пошкодила їхню землю. Брат Стефан прямо каже: не можна чекати миру в країні, якщо в самому суспільстві серед звичайних людей немає ладу. Він перераховує хвороби тогочасного суспільства: постійний обман та ошуканство; злодійство і насильство один над одним; масове п’янство та інші шкідливі звички. Стефан Бохонюк упевнений: якщо люди щодня чинять зло своєму ближньому, то жодні красиві міжнародні договори не зможуть повернути спокій у їхні домівки. Ми бачимо, що розмови тогочасних політиків про настання епохи миру – це порожня і дурна брехня, дитячі забавки. Суспільство духовно хворе, земля зруйнована війною, а люди продовжують грішити. Тому слуга Божий Стефан робить невтішний прогноз: попереду світ чекає не спокій, а повна моральна розпуста та неминуча анархія (хаос).
Далі у своїй статті Стефан Бохонюк закликає читачів роззирнутися довкола і порівняти те, як суди мають працювати за Божими законами, з тим, як вони працюють насправді. Його висновок дуже гіркий: суди діють абсолютно протилежно біблійним принципам. Вони корумповані, несправедливі й захищають багатих, а не правих. Брат Стефан ставить жорстке запитання: як люди взагалі розраховують спокійно жити й володіти своєю землею, якщо на ній немає елементарної справедливості? Він підкреслює, що пише ці гострі речі не тому, що ворог своїй країні, а навпаки – тому, що він тут живе і щиро вболіває за лад, спокій та благоустрій своєї рідної Волині. Слуга Божий Стефан сміливо заявляє: «Я до того і покликаний, і маю право». Він відчуває особисту відповідальність перед Творцем і твердо вірить - якщо він, бачачи несправедливість, буде мовчати або приховувати правду, то Сам Бог спитає з нього за це мовчання. Його свідчення – це не просто розмови, а священий обов’язок викривати зло. Стефан Бохонюк згадує, як в судах вимагали від людей складати офіційні клятви (присяги). Він посилається на Євангеліє від Матфія (5,37) і пояснює позицію євангельських християн: істинному вірянину не потрібні пишні клятви на суді. Його слово і так має бути абсолютно чесним. Формула проста: якщо це правда – кажи «так», якщо неправда – кажи – «ні». Усе, що понад це – від лукавого.
Брат Стефан відкрито говорить про те, що через людську дурість та нерозуміння, його спільноту (Богушівсько-Вічинську общину євангельських християн) часто сприймають як ворогів суспільства чи бунтарів. Проте він чітко пояснює їхню позицію: «Ми вороги лише для того, що є неправильним, несправедливим і брехливим». А за Божу правду та Христове вчення вони готові віддати навіть власне життя. Стефан Бохонюк малює дуже сумну картину тогочасного життя на Волині. Він зазначає, що справедливість зникла всюди. Немає миру навіть у звичайних сім’ях – скрізь панують сварки, невдоволення, ворожнеча та повний хаос. Він підкреслює важливу істину: сам по собі цей безлад не зникне, суспільство не вилікується автоматично – країні потрібні справжні «будівничі». Цими будівничими має бути місцева влада на місцях. Брат Стефан висуває вимогу до чиновників: вони не мають права просто сидіти в кабінетах, тому що народ – це «стадо», яке не може пастися саме по собі, а влада – це «пастух». І цей пастух зобов’язаний знати та захищати кожного свого громадянина, без жодних винятків. Цитуючи пророка Єзекіїля (34,2-5), він посилає страшне застереження тогочасній владі: Бог проклинає тих керівників («пастирів»), які дбають про власні кишені, ситість та комфорт («пасли себе самих»), але абсолютно байдужі до проблем, бідності та страждань свого народу.
Далі Стефан Бохонюк у своїй статті фіксує важливе життєве спостереження: ті, хто сидить у високих кабінетах влади, абсолютно відірвані від реальності та не бачать бід звичайного народу. Про себе він говорить, як про людину, що «живе внизу», тобто серед простих селян і хліборобів. Саме це дає йому право говорити про реальний стан речей без прикрас. Брат Стефан наголошує на глибокій кризі в середині волинських родин. Діти виявляють повну непокору та непослух до своїх батьків, а батьки, зі свого боку, ставляться до дітей неправильно й несправедливо. Він нагадує біблійний принцип Христа (Мф 20,26-27): істинний авторитет здобувається не силою чи криком, а особистим прикладом і служінням іншим. Хто хоче бути вищим – має стати нижчим. Для пояснення цієї кризи слуга Божий Стефан використовує відомі пророцтва Ісуса та Книги Іоїля про Кінець Часів: «Світло погасло» - це значить, що зникла елементарна людська мораль та духовність. «Сонце перетворилося у тьму, місяць у кров» - це символічні образи великих світових потрясінь та кровопролиття (наслідки Першої світової війни та революцій, які передують настанню Страшного Суду). Стефан Бохонюк робить дуже сміливий і жорсткий висновок із власної пам’яті: жоден із тогочасних правителів («володарів»), духовних лідерів («учителів») та навіть звичайних батьків і матерів не жив так, щоб стати позитивним прикладом для молодого покоління. Усі вони потонули у формалізмі чи гріхах. Фраза «що сіяли, то й пожинають» тут означає, що нинішній бунт дітей, розпад родин та суспільний хаос – це прямий результат того, що попередні покоління не дбали про правду та любов. Слуга Божий Стефан дає зрозуміти нам, що цей побутовий хаос є закономірним проявом початку Дня суду Божого на землі.
Стефан Бохонюк нагадує головну біблійну ідею: Бог чекає покаяння абсолютно від кожної людини, незалежно від її статусу. Він формулює просте «золоте правило» життя: якщо ти хочеш бачити добро навколо – почни робити його сам; якщо хочеш, щоб діти чи підлеглі тебе слухалися – навчися сам бути слухняним Богові, ну і т. д.. Зміни в суспільстві завжди починаються з особистих змін. Брат Стефан пише далі: «прийшов кінець світу цьому». Він відразу пояснює нам, що саме мається на увазі. Кінець світу - це не знищення планети, а повний крах усіх тогочасних людських систем управління, політики та несправедливого державного устрою. Стефан Бохонюк називає земну владу імперій «звірячим управлінням» (хижі звірі із Книги Даниїла та Одкровення) і говорить, що їхній час остаточно вичерпаний. На зміну жорстоким людським державам приходить зовсім інша епоха – Тисячоліття Христа на землі. Слуга Божий Стефан описує це Царство як простір абсолютної справедливості. Там будуть панувати лише Божа Правда і чесний суд. Усі бідні, пригноблені та праведники, яких раніше зневажали, стануть поважними й відомими людьми. (Соф 3,20). Будь-яке насильство, обман, образи та кривда будуть повністю знищені. Стефан Бохонюк використовує радикальну тезу Апостола Павла про те, що святі будуть судити цей світ і навіть Ангелів (1Кор 6,2-3). Брат Стефан був упевнений, що його євангельська громада («мале стадо») завдяки Духу Святому вже зараз, у своїх молитвах та статтях, здійснює цей Небесний суд над гріховним світом Іменем Ісуса Христа.
Далі слуга Божий Стефан звертається до двох груп людей: одних просить «не посилати на небо» (не чекати, що порятунок прийде сам собою), а інших – «не заглядати на небо» ( не займатися пустими фантазіями про потойбічне життя). Його заклик до цих людей дивовижно практичний: заглядайте у власні серця, дивіться на реальні проблеми на землі; допомагайте та зцілюйте людей навколо, яких опанував гріх (диявол); будуйте Царство Боже тут і зараз, на землі, через реальні добрі справи.
Використовуючи вірш із Євангелія – Мф 23,27, він пише , що сучасна людина подібна до красивого пакунку: зовні він виглядає культурним та пристойним, але всередині ховає характер кровожерного звіра, брехню та постійне бажання ошукати іншого, заради власної вигоди. Стефан Бохонюк наголошує, що Бог створив усіх людей вільними: ніхто не має права пригнічувати чи поневолювати іншу людину. Чому ж світ проник насильством? Брат Стефан дає чітку відповідь: люди закинули Біблію і начиталися «непотрібних» книг, які написані у радикально-націоналістичному та патріотичному дусі. Ці книги навчили народи лише ненавидіти та знищувати одне одного.
Стефан Бохонюк розповідає в своїй статті реальну історію свого діалогу з одним «набожним» чоловіком. Той не вірив, що Кінець Світу близько, бо вважав, що в кінці часів усі люди мають стати однаковими (всі будуть вірити в одне й те саме). Брат Стефан геніально аргументує прикладом і каже: подивись, люди вже стали однаковими, але не в добрі, а в гріху! Сьогодні майже кожен, незалежно від нації чи статусу, має однакове внутрішнє бажання – обманути ближнього заради грошей і вигоди. І цей аргумент змусив його співрозмовника замовкнути й погодитися.
Далі ми бачимо, як Стефан Бохонюк захищає своє право на критику, викриває духовний стан опонентів та показує нам правильне тлумачення пророцтв. Він починає з відповіді на закиди людей, які звинувачують його у постійному засудженні інших. Він чітко розділяє поняття: «Я не осуджую, а викриваю». Його гострі слова не є гріховною критикою, а пророчим обов’язком показувати людям їхні помилки та гріхи, щоб вони могли виправитися. Ми бачимо дуже важливий історичний момент. Брат Стефан Стефан прямо звертається до найбільших тогочасних євангельських спільнот на Волині – баптистів та адвентистів. Він звинувачує їх в тому, що в їхніх серцях живе зло, оскільки вони вороже ставляться до нього та його «маленького стада». Він ставить запитання: чому ви бачите в нас ворогів лише через те, що ми вказуємо на ваші помилки у тлумаченні Біблії? Стефан Бохонюк наочно демонструє, чому інші проповідники помиляються. Він бере вірші з 45-го Псалму про те, як «шумлять і хвилями здіймаються води і трясуться гори», і пояснює, що, ці слова не можна розуміти буквально. «Води» у пророцтвах – це не річки чи океани, а народи, людські маси, які вирують і бунтують. «Гори» - це не кам’яні вершини, а великі царства, імперії та найвища державна влада. Коли пророки писали про землетруси та бурю на воді, вони передбачали революції, війни та падіння світових урядів, а не просто природні катаклізми.
Брат Стефан просить читача подивитися на реальний світ довкола: народи («вода») бунтують і виходять на протести, а уряди та світові лідери «гори») тремтять від страху. Головна причина цього хаосу – духовна темрява. Еліта суспільства («вищі») перестали бути моральним прикладом для звичайних людей («нижчих»). Стефан Бохонюк наводить дуже життєвий і прогресивний для 1920-х років приклад – світову моду. Раніше дорогий та вишуканий одяг, пишні застілля були привілеєм лише багатіїв («вельмож»). Але тепер усе змінилося. Прості бідні люди («простолюдини») дивляться на еліту й намагаються повністю її копіювати: вони хочуть так само модно одягатися, так само їсти й пити, тягнучись за фальшивим зовнішнім блиском. Брат Стефан зазначає, що в волинських селах, де селяни працюють від світанку до заходу сонця й не знають роботи «по годинах», цей бунт ще не такий очевидний. Справжнє вогнище революції він бачить у великих містах – на фабриках та заводах. Саме там утворюються професійні спілки. Робітники збираються разом і гучно виступають проти капіталістів та урядів, яких він образно називає «укріпленими містами та баштами». Ми бачимо, що цей бунт робітничого класу проти великого капіталу та держав заздалегідь передбачив пророк Софонія. Стефан Бохонюк радить прочитати всі три глави цієї книги, щоб зрозуміти: страйки та профспілковий рух його часу є прямою ознакою наближення Страшного Суду Божого, Який карає світ за матеріалізм і гординю.
Слуга Божий Стефан просить всіх, тим більше головуючих, читати Біблію, бо в ній є весь матеріал для встановлення миру і Царства Божого на землі. Він пише: «ви, правителі і головуючі, миру не знайдете, не допоможуть ні Версалі, ні Генуї, ні Локарна... і далі». У 1920-х роках уся Європа раділа підписанню великих мирних угод, наприклад: Версальський договір мав закінчити Першу світову війну. Конференція в Генуї та угоди в Локарно мали налагодити економіку та безпеку, а пакт Келлога-Бріана взагалі оголосив війни поза законом. Політики підписували ці папери «золотим пером» і святкували перемогу. Проте Стефан Бохонюк прямо називає це «паперовим миром» та дитячою грою. Він пророчо заявляє: ці проекти не витримають випробування реальним життям. Історія підтвердила його правоту – уже в 1939 році ця система повністю розвалилася і почалася Друга світова війна. Він пояснює, чому дипломати зазнали краху. Вони намагалися побудувати мир на хибному фундаменті: захищали лише інтереси багатіїв або окремих партій; сильні країни-переможниці просто принижували слабших. У цих договорах не було чесності, святості та щирого бажання допомогти людині. Там панував звичайний егоїзм, загорнутий у красиві юридичні слова. Слуга Божий Стефан упевнений, що жодні плани американських банкірів (план Дауеса) чи угоди міністрів не зупинять війни, якщо серце людини залишається без Бога, злим і жадібним. Єдиний шлях до миру – це зміна самої людини через Слово Боже (Біблію). Керівники держав мають відкласти патріотичні книжки, які вчать ненависті до сусідів. Вони повинні відкрити Святе Письмо й почати керувати за законами любові та справедливості. Справжній мир настане тоді, коли люди почнуть щодня виконувати слова молитви «Отче наш»: «Нехай буде воля Твоя як на небі, так і на землі». Амінь.
Липень 2026 року Сестра Олена