Сьогодення євангельського альманаху №1 за 1924 рік.

 На початку моїх роздумів і вражень від прочитаного альманаху № 1 за 1924 рік, яку написав волинський проповідник Стефан Бохонюк, хочу зазначити, що мене не полишала думка про те, що цей твір автора написаний ніби вчора — у наш теперішній час. Настільки все написане перекликається з нашим сьогоденням.

Скориставшись порадою Стефана Бохонюка, я прочитала уривок з книги пророка Софонії, розділ 1, вірші 15 і 16.( « День той — день гніву, день скорботи і тісноти, день спустошення і зруйнування, день темряви і пітьми,
день хмари і мороку,  день сурми і бойового крику проти укріплених міст
і проти високих башт»).

 Так, я заглибилася в себе, озираючись навколо, і від того, що я побачила й відчула, стало мені страшно і моторошно. З очей упала завіса — і що ж я бачу? Нічого не змінилося за ті сто років, відколи було написано статтю.

Той самий день гніву — день скорботи й тісноти, день спустошення і руйнування, день пітьми і мороку, день хмари й імли, день труби і військового крику проти укріплених міст і високих веж.

Неймовірно, але все це присутнє в нашому сьогоднішньому житті. Так, той самий гнів, що був і раніше, ті самі чвари між людьми, заздрість і ненависть, сварливість, розлад і всіляке невдоволення. А за гнівом ідуть його супутники, немов тіні: скорбота і тіснота, невимовний глибокий сум і печаль, втрати й страждання. Усе це разом стає приводом для замкнутості, безрадісного існування, ніби лещата охопили тебе і міцно тримають.

Люди нарікають на життя, сваряться між собою, і немає в них ні згоди, ні любові, ані миру. Чи ти багатий, чи бідний, чи розумний, чи не дуже — усе одно чимось невдоволений. То світла немає, а якщо є, то знову погано: бо сирена гуде, бо податки зросли, бо діти не слухаються тощо. Прикладів цьому можна навести безліч. І це ще раз доводить, що нічого не змінилося з тих пір, коли була написана стаття Стефана Бохонюка.

Те саме бачимо й нині: спустошення і руйнування. Дуже боляче на це дивитися. Серце крається від побаченого. Як було в минулому, так і зараз. Знищено багато народу, зникли міста і села, а замість них — самі руїни. Людська праця знищена і пропадає марно. І чи не так само, як і раніше, роз’їжджають начальники по всьому світі й говорять про мир? Збирають комісії й підкомісії, різні саміти та зустрічі, де все робиться лише на папері й язиком, а не серцем. Язиком говорять про мир, а в серці в них війна. Такі постанови не здійсняться, а вони самі загинуть. Чи це не спустошення і руйнування?

От ми й бачимо, що як було в минулому, так і залишилося в теперішньому. І сама собою приходить відповідь: бо як у минулому, так і зараз люди дивляться на все без страху і жалю, як ті, хто втратив усе людське — тобто любов до ближнього.

День пітьми і мороку, день хмари й імли.

Заглиблюючись у себе і навколо себе, я помічаю і чую, яку безглузду нісенітницю віщають із високих башт і як народ приймає їхню отруту. Але ж цей народ теж створив Бог, і Він теж його любить. Я не буду зараз говорити про різні народи — говорю про людей загалом, яких Бог любить, створивши їх на Свій образ і за Своєю подобою. А люди нині такі самі, як і були раніше. Нічого не змінилося.

Полюбляють розмаїття святкувань, на яких чиняться всілякі нісенітниці, пияцтво й розпуста. А про дітей і говорити боляче. Одних батьки й держава навчають ненавидіти інші народи, вчать брати зброю до рук і вбивати інших людей, яких за своїм розсудом вважають ворогами. А в цей час інші діти ховаються по підвалах і теж навчаються ненависті й помсти. Де ж тут любов, де мир і злагода? Немає їм місця.

Замість того щоб діти вчилися простоти, покори, смирення і послуху, їх навчають зовсім іншого. У мріях батьки бачать своїх дітей на державних посадах, заможними тощо. А чи буде в цих дітях любов до Бога, любов до всіх людей, до свого ближнього — їм байдуже. Вони вірять брехні, дурницям і різноманітним пліткам. Одним словом, істину святу замінили обманом. Хіба це не пітьма і морок? Дійсно так.

День труби і військового крику проти укріплених міст і високих башт.

І це все повторюється. Пам’ятаю, ніби це було вчора — початок війни. Це було настільки для мене незрозуміло й підступно, що все моє єство не могло цього зрозуміти і прийняти. Але це була дійсність, це була правда, і від неї не втечеш і не сховаєшся. І бачу я те саме, що описується в тій статті сторічної давнини.

Люди налякані й розгублені. Лають і ремствують на владу. Самі обирають і відразу ж не довіряють, бо майже всі пожадливі до зиску, бундючні, горді тощо. Кожен забув, що він є ніщо — порох, але може бути й сином Бога, вічним, як Бог Отець.

Із книги того ж пророка: «Досліджуйте себе уважно, досліджуйте, народе неприборканий, доки не прийшло визначення; день пролетить, як полова; доки не прийшов на вас полум’яний гнів Господній, доки не настав для вас день люті Господньої» (Соф. 2:1–2).

І ось прийшов мій час замислитися над цими словами. Я ставлю запитання до себе і до інших людей: як ми живемо, що нами керує і в що ми віримо? А найголовніше — в якому дусі ми живемо?

Так, як і багато інших, я бачу: живе в мені мало доброго. Як і багато інших, я бачу чуже здалеку, а свого не помічаю впритул. Засуджую і пліткую про інших, а своїх помилок не бачу або не хочу бачити. Яка це страшна помилка! Ми всі неправі, всі згрішили, всі позбавлені слави Божої. Стало мені соромно, і страх Господній огорнув мене.

Я зібрала своїх подруг-сестер. Разом ми перечитали статтю № 1 Стефана Бохонюка, прочитали книгу пророка Софонії. Покаялися перед Богом і одна перед одною — і стало нам легко й радісно. Чи не повинні так зробити й інші люди? Безперечно, повинні.

Дуже мене схвилювала розповідь Стефана Бохонюка про те, як він писав листа царю Миколі II і що з цього вийшло. А хіба зараз не те саме відбувається? І в наш час цьому є місце. Адже той, хто йде попереду і на своєму шляху провалюється, — хіба це не ознака для тих, хто йде позаду, що цей шлях хибний і йти ним небезпечно?

Огидно дивитися на те, як люди (у Росії) стають на коліна і просять свого «царика», благають, ніби він їх почує. І вони ще мають надію на нього. Люди, з усіх кінців світу, схаменіться! Не того просите і не тому вклоняєтеся.

Тому я переконливо прошу всіх, як і Стефан Бохонюк сто років тому: зупиніться на шляхах ваших, добре подумайте, загляньте у свої серця, пробудіть вашу совість, відшукайте, чи є у вас любов до ближнього; спитайте у давніх родів через Біблію, де путь добра, і нею йдіть. Зрозумійте, що ваше життя нічим не захищене. Подумайте про Того, Хто відкрив нам шлях новий і живий, Хто ділом явив істину і нелицемірну любов. Яким Він був. Він залишив нам приклад і святу дорогу, якою ми повинні йти. Прочитайте книгу пророка Ісаї, 53-й розділ.

Отже, що я зрозуміла і прийняла до свого серця з прочитаної мною статті № 1 за 1924 рік Стефана Бохонюка? Насамперед те, що все в цьому світі повторюється. Як написано в Біблії: «Що було — те й буде, і що робилося — те й буде робитися, і немає нічого нового під сонцем» (Екл. 1:9). Але постає питання: як люди сприймають навколишнє, що в них на серці і чому все так.

Отож головне для нас, людей, — те, що живе в нас усередині. Який дух у нас? Дух страху, зневіри і ненависті? Це дух нечистий, дух сатани — ворога Бога живого. І я закликаю всіх: люди, покайтеся і наверніться до Бога. Прийміть Євангеліє святе.

Усі ми грішні й живемо в марноті, але є Той, Хто вдихне в нас Своє життя, Свій Дух. І цей Дух є животворящим. У Ньому є і радість, і мир, і спокій. Наше земне життя таке коротке, і не знаємо ми, що буде з нами через хвилину. Тож іти нам треба дорогою, яку вказує нам Ісус Христос. Цей шлях тернистий, вузький і тяжкий, але це єдиний правильний і вічний шлях, бо вірний Той, Хто обіцяв. Він сказав: «Живу Я — і ви будете жити».

І хоча ми невірні, Він перебуває вірним навіки. Отже, забудьмо наші попередні й теперішні суперечки, розбіжності та напади одне на одного, а почнімо входити в Нього — і Він увійде в нас. Тоді прийде Царство Боже, і ми будемо виконувати волю Його на землі.

Ми не можемо бачити Бога, але можемо показувати Бога людям у собі — прикладом свого життя. Ми повинні робити із себе видимого Бога. Давайте разом пізнаємо: хто ми є і якому Богові служимо. Наверніться і служіть Богові істинному, живому Богові — Духові Святому, Якого неможливо бачити, а лише вірою відчувати.

Бог є любов — це виконання Закону Божого. «Хто говорить: “Я пізнав Його”, але заповідей Його не виконує, той неправдомовець, і немає в ньому правди» (1 Ін. 2:4). Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами тільки.

                                                                                                                                        сестра Олена